Абсурдна ситуація, коли суддя, використовуючи недолугість Закону, поновлює на роботі службовця, який був зміщений з посади і проти якого за підозрою у багатьох зловживаннях порушена кримінальна справа - триває. Державні інтереси? У виграші лише адвокати

Ось вже чотири роки, як в Україні запроваджено так звану "малу судову реформу”, пролобійовану тодішнім керівництвом Верховного Суду України і прийняту Верховною Радою у вигляді низки окремих законів та численних поправок до процесуальних кодексів. Очевидно, ініціатори цього нововведення мали на увазі, що коли-небудь в народних депутатів дійдуть руки й до "великої” судової реформи. Але, дякувати Богові, цього досі не трапилося. Бо якби нардепи стали б реформувати вітчизняний судоустрій "по-великому”, то, підозрюємо, більшій частині населення України довелося б емігрувати. Але й того, що вже встигли начудити народні обранці "по-маленькому”, цілком достатньо, щоби пересічному українцеві піти в глибокий запій.

Україна є, мабуть, єдиною державою в світі, де, наприклад, у цивільних справах відводи судді має право розглядати той самий суддя, якого відводять (раніше, до реформи, відводи, себто висловлену судді недовіру, розглядали тільки голови судів). Зрозуміло, що після того, як у 2001 році було запроваджено цю новацію, кількість випадків, коли суддя задовольнив би відвід і виніс письмову ухвалу про те, що він не може розглядати конкретну справу через власну зацікавленість і упередженість, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Принаймні, автор цих рядків знає лише один такий випадок.

Або інший приклад. Навряд ще знайдеться країна, де апеляційні скарги на судові рішення приймає той самий суддя, який ці рішення виніс. І який ось вже чотири роки наділений правом самочинно вирішувати, чи варто приймати скаргу на себе й передавати її потім до апеляційного суду, чи послати скаржника куди подалі. Правда, якщо суддя відмовляється прийняти апеляцію, він зобов'язаний винести з цього приводу письмову ухвалу, яку можна також оскаржити в апеляційному порядку. Але ця апеляція також попаде на стіл тому ж самому судді і також може бути повернута апелянту. Щоправда, і в цьому випадку учасник процесу може подати скаргу на відмову судді приймати апеляційну скаргу. Але ніщо судді не заважає й її не прийняти – і так до нескінченності.. А ще можна витягнути зі скарги квитанцію на сплату державного мита (правосуддя в Україні аж ніяк не безплатне) й заявити, що через відсутність оплати апеляційна скарга залишена без руху. А ще можна апеляційну скаргу просто відправити в кошик на сміття...

Всі ці особливості українського правосуддя сповна скуштували юристи Мінпромполітики, коли довідалися, яку аферу вчинила суддя Демидовська, тихенько виготовивши рішення про подовження контракту з Россильним ще на 7 місяців. Отримавши ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги на це рішення, Міністерство промполітики оскаржило її до Апеляційного суду. Але ця апеляція 4 липня 2005 року була здана в канцелярію Солом’янського райсуду, зареєстрована за вхідним номером 15094 й передана тій само судді Демидовській для відправки в Апеляційний суд м. Києва. Чи варто дивуватися, що після цього апеляційна скарга зникла.

Паралельно Мінпромполітики звернувся до Апеляційного суду м. Києва з проханням змінити територіальну підсудність розгляду позову Россильного про поновлення на роботі й передати справу до іншого районного суду з огляду на явну й неприховану зацікавленість судді Демидовської в розгляді справи. У відповідь Демидовська заявила, що справу вона все однаково не віддасть, а в Апеляційний суд потягнулися покровителі Россильного з числа народних депутатів. Особливо переймався "нашоукраїнець” Володимир Мойсик, який незаконно суміщає депутатський мандат з посадою судді Верховного Суду України. Голові Апеляційного суду він доводив, що такі складні справи в Києві може розглядати лише… суддя Демидовська. Однак коло вдалося розірвати і позов Россильного таки був направлений до Дніпровського суду столиці.

Після цього в хід пішла "важка артилерія”. Спочатку Россильний і Ко, розмахуючи ухвалою Демидовської, намагалися підключити для захоплення приміщення "Укрхімтрансаміаку” спецпідрозділ СБУ "Альфа”. Але Голова СБУ Олександр Турчинов, попри наполегливі прохання депутатів, відмовився втручатись у судову аферу. Таку ж саму позицію зайняв і Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, коли довідався, що його "орлів” Россильний і Ко намагаються використати для проникнення на режимний об'єкт "з метою виконання ухвали судді Демидовської”.

Довелося борцям за гендиректорське крісло підключати міську прокуратуру. Довідавшись, що 24 червня 2005 року новопризначений в.о. гендиректора "Укрхімтрансаміаку” Костянтин Кучер безперешкодно зайшов в офіс підприємства, "боротьбисти” пригнали туди слідчого прокуратури м. Києва Баляницю, який попри вихідний день (це була неділя) зібрався робити якусь виїмку документів. Виявляється, пан Россильний перед тим написав заяву в УМВС на Південно-Західній залізниці (?!), що за час його відсутності в "Укрхімтрансаміаку” мали місця всілякі зловживання, через що транспортна міліція (??!) порушила кримінальну справу, яка потім була передана до слідчого відділу прокуратури м. Києва. Ось і прибіг піднятий з ліжка пан Баляниця проводити у вихідний день якісь загадкові слідчі дії. При цьому слідчий, бідолашний, так поспішав, що навіть не встиг написати з цього приводу яку-небудь постанову. А тому охорона на режимний об'єкт його просто не пропустила.

Тоді на 29 червня 2005 року команда Россильного запланувала захопити офіс Укрхімтрансаміаку” силами підрозділу "Беркут” Південно-Західної залізниці. Але й цей план зірвався. Натомість про витівки Россильного та його опікунів з правоохоронних органів довідалися в Генеральній прокуратурі, де кримінальну справу, порушену міліцією за заявою Россильного, закрили як безпідставну, а натомість 4 липня 2005 року порушили кримінальну справу за фактами зловживання з боку самого Россильного. Зокрема – за переказ майже 237 тисяч державних гривень підприємцеві Олялиній за фіктивну оренду квартири "для проживання співробітників "Укрхімтрансаміаку”, за махінації зі страховими полісами на суму 452,5 тис. грн., за операцію по "закупівлі” курортних путівок на суму понад 1 млн. грн. та багато іншого.

Окрім того, 11 липня 2005 року для учасників судової афери трапилася ще одна неприємність - Шевченківський районний суд м. Києва встановив, що трудовий контракт Россильного був укладений 5 червня 2001 року не з Міністерством промислової політики України, а з вже неіснуючим на той момент Державним комітетом промислової політики України. На підставі чого суд дійшов висновку, що контракт є недійсним, а Леонід Рассильний кілька років посідав посаду УДП "Укрхімтрансаміак” незаконно. Так що єдина надія тепер… на суддю Солом'янського райсуду Демидовську. Оскільки ніхто її ухвалу виконувати не збирається, доведеться "її честі” самій, на баскому коні й з шаблюкою наголо брати приступом офіс "Укрхімтрансаміак”. Благо, судді в нас недоторкані.

Втім, ставити крапку в історії про те, як за допомогою печатки Солом'янського райсуду столиці ледь не було захоплене стратегічне державне підприємство, зарано. Виготовлене Демидовською рішення, згідно якого Россильний ще 7 місяців має керувати "Укрхімтрансаміаком”, досі не скасовано, а тому від жерців української Феміди можна чекати ще бозна яких витівок. До того ж справжньою крапкою в "аміачних” пригодах може стати лише постанова про порушення кримінальної справи проти судді Демидовської за виготовлення явно незаконного рішення. Бо інакше всі розмови про "правову державу” залишаться тільки розмовами.