Про трубопровід, понад 800 км по якого проходять територією нашої держави – аміакопровід "Тольятті-Горлівка-Одеса" – політично свідомі громадяни обізнані мало. Тим часом, через цю магістраль щорічно перекачується… понад 2 млн. тон зрідженого аміаку.

Якщо сон розуму породжує чудовиська, то сон правосвідомості керівників держави породжує судових монстрів. Тому розповіді перших осіб України про те, як внаслідок “помаранчевої революції” в країні, нарешті, запанувало верховенство права свідчать або про повну необізнаність нових лідерів з реальним станом справ у сфері правосуддя, або про винятковий цинізм тих, заради кого люди три тижні мерзли на засніженому Майдані. Бо за десять років владарювання Кучми й Ко в країні замість судової гілки влади була вибудована система державного хабарництва під назвою “правосуддя”, а професія судді перетворилася на різновид підприємницької діяльності. Щоправда, за минулої влади ця система працювала під чітким керівництвом Адміністрації Президента, переслідуючи політичних і бізнесових опонентів тодішнього Гаранта та його камарильї. А на подяку за це судді мали безперешкодну можливість заробляти копійчину на пересічних громадянах, виносячи явно незаконні рішення по цивільних справах або відправляючи за ґрати невинних людей, які не спромоглися відкупитися від правоохоронців. Нині ж, із зникненням тих важелів, через які Адміністрація Президента керувала жерцями Феміди, останні повністю перейшли на “підніжний корм”, виготовляючи в обмін на хрусткі папірці виробництва Федеральної резервної системи США будь які рішення, без жодного огляду на закони та здоровий глузд. Аби платили. Тим більше, що ризику від такого “відправлення правосуддя” ніякого, оскільки притягнути суддю до відповідальності за витівки “іменем України” можна лише після того, як вищі судові інстанції скасують неправосудне рішення та внесуть подання в кваліфікаційну комісію про порушення дисциплінарного провадження щодо злочинця в мантії. А ймовірність такого практично дорівнює нулю, оскільки судді апеляційних судів та Верховного Суду також хочуть смачно їсти й менш за все переймаються утвердженням законності та правопорядку.

Якщо протягом кількох найближчих місяців нова влада, відсунувши до кращих часів всі інші проблеми, терміново не проведе судової реформи та не запровадить механізм покарання суддів за порушення законності, “третя гілка влади”, яка давно набула всі ознаки традиційного мафіозного угрупування, просто зжере ті паростки правової держави, які ось вже чотирнадцять років ніяк не можуть прижитися на українському ґрунті. І судова афера, яка під шумок розмов про “верховенство права” ледь не паралізувала діяльність одного з стратегічних об'єктів країни – Українського державного підприємства “Укрхімтрансаміак” – тому наочний приклад.

Справа – труба

Про газову трубу, що проходить через територію України і транспортує “блакитне золото” з Росії до країн Західної Європи, громадськість обізнана непогано. Переважно - завдяки регулярним скандалам, що час до часу виникають навколо інформації про крадіжки палива, організовані колишнім керівництвом “Нафтогазу України”. А ось про іншу трубу, понад 800 км якої проходять територією нашої держави – аміакопровід “Тольятті-Горлівка-Одеса” – політично свідомі громадяни обізнані значно менше. Тим часом, через цю магістраль щорічно перекачується в напрямку Одеського припортового заводу та морського терміналу “Південний” понад 2 млн. тонн зрідженого аміаку. А потенційні прибутки “Укрхімтансаміаку” – державної структури, яка обслуговує та експлуатує цей трубопровід і перебуває в підпорядкуванні Міністерства промислової політики України, – цілком могли б стати окрасою державної скарбниці. Тим більше, що російська сторона за транзит аміаку українською територією платить не аміаком (цього добра в нас і в самих вистачає), а твердою валютою. Втім, про прибутки давно вже не йдеться. Причини його пропажі виявилися після того, як у липні 2004 року наказом тодішнього Міністра промислової політики України був звільнений з посади “за згодою сторін” генеральний директор УДП “Укрхімтрансаміак” Леонід Россильний, а на підприємстві силами Контрольно-ревізійного управління Міністерства була проведена ревізія. Формальною підставою для звільнення стало не забезпечення Россильним планових показників роботи підприємства, передбачених укладеним у 2001 році трудовим контрактом. Але уяву про фактичні обставини звільнення дає акт минулорічної ревізії. Наведемо лише два приклади, які свідчать про масштаб і нахабність зловживань.

Як виявилося, у травні 2003 року за вказівкою Россильного УДП “Укрхімтрансаміак” переказало понад 1 млн. грн. якійсь фірмі “Схід-Захід” начебто за придбання для співробітників путівок до будинку відпочинку “Казка” в м. Алушта. Зрозуміло, що ніяких путівок ніхто так і не побачив, а під час перевірки в бухгалтерії підприємства не знайшлося не те що якогось документа, в якому була б встановлена кількість і вартість майбутніх путівок, але навіть не виявилося договору купівлі-продажу. Також зрозуміло, що підприємство “Схід-Захід” після одержання грошей зникло в невідомому напрямку.

А ось інший приклад того, як розпоряджалися в “Укрхімтрансаміаку” державними грошима. У грудні 2002 року УДП “Укрхімтрансаміак” уклало з приватним підприємцем Оляліною договір оренди квартири площею 70,8 кв. м. по вулиці Софіївській в Києві - начебто для проживання своїх співробітників. За це кожного місяця на рахунок приватного підприємця переказувалося по 10 070 грн. 60 коп. От тільки встановити, які ж такі співробітники мешкали в тій квартирі ревізорам так і вдалося. Більше того, виявилося, що розпоряджається цією квартирою зовсім інша людина (громадянка Шанько). Але й це не все. 15 липня 2004 року, у день звільнення Россильного, - “за оренду” цієї квартири було раптом переказано попередню оплату за наступні 6 місяців у сумі 70 494 грн. 20 коп. А всього у такий спосіб було, по-суті, вкрадено у держави 236 496 грн. 72 коп. І таких прикладів – безліч.

У тенетах “правосуддя”

Одначе, знайшлися добрі люди, які відстояли "трудові заслуги" пана Россильного після звільнення з посади. Через три тижні після його звільнення, суддя Солом'янського районного суду м. Києва Демидовська постановила поновити Леоніда Івановича на роботі та сплатити йому компенсацію за час вимушеного прогулу. Хоч незрозуміло, навіщо Россильному знадобилися ті копійки у вигляді офіційної зарплатні після всіх тих багатомільйонних оборудок, що були провернуті під його орудою за три попередніх роки.

Щоправда, поновлення Россильного трохи затягнулося, оскільки Міністерство безуспішно намагалося оскаржити рішення Демидовської в апеляційному порядку. У крісло керівника “Укрхімтрансаміаку” Россильний повернувся лише в березні цього року. Але ненадовго, оскільки 6 червня у нього закінчувався строк контракту з Міністерством. Принаймні, новий Міністр промполітики Василь Шандра твердо в це вірив. І навіть 6 червня 2005 року видав наказ про звільнення Россильного з посади генерального директора Українського державного підприємства “Укрхімтрансаміак” у зв'язку з закінченням дії контракту й призначення виконуючого обов'язків гендиректора Костянтина Кучера.

Але при цьому пан Міністр не взяв до уваги можливостей українського правосуддя. Як виявилося, суддя Демидовська вже підготувалася до чергового звільнення Россильного й потай від Міністерства 6 квітня виготовила рішення, в якому (уявіть собі) зобов'язала Міністерство промислової політики подовжити контракт з Россильним ще на 7 місяців. З таким само успіхом Демидовська могла б винести рішення про присвоєння Россильному звання доктора мистецтвознавства чи про нагородження його орденом “За заслуги”. Оскільки в юрисдикції судів, і це зазначено в статті 124 Конституції України, перебувають лише правовідносини, що склалися між суб'єктами права, а зовсім не їхні наміри вступати чи не вступати в можливі правовідносини.

Але скасувати рішення суду першої інстанції, яким би безглуздим воно не було, може тільки апеляційний (або Верховний) суд і тільки за наявності апеляційної (касаційної) скарги. А оскільки про це рішення окрім Демидовської та Россильного ніхто нічого не знав, скарга, природно, не подавалася й явно незаконне судове рішення набуло чинності з усіма правовими наслідками, зокрема, видачею виконавчого листа й відкриттям виконавчого провадження. До речі, цікавий нюанс. Оскільки заочного правосуддя в Україні, начебто не існує, розгляд справ у суді за відсутності відповідача можливий лише у випадку його повторної неявки за умови, що сторонам направлялися повістки із зазначенням місця, дати й розгляду справи, вручені під розписку. Так от, суддя Демидовська не тільки “забула” направити в Міністерство промислової політики повістку з викликом до суду, але так поспішала, сердешна, що винесла рішення на першому ж засіданні. Також “забула” Демидовська надіслати до Міністерства копію позовної заяви, провести підготовку справи до слухання, викликати на бесіду представників Міністерства та надіслати їм копію свого рішення.

А ще через три дні, 9 червня 2005 року Россильний, посилаючись на таємне для Міністерства рішення Демидовської, подав до суду позов про скасування наказу про своє звільнення. Не важко здогадатися, яка саме суддя прийняла той позов до провадження. Правильно, Демидовська. Яка негайно, у той же день, винесла ухвалу по забезпеченню позову, в якій записала:

“1. Заборонити до вирішення справи по суті:

- Міністерству промислової політики України і Кучеру Костянтину Антоновичу у будь-який спосіб (виданням наказів, направленням листів, роз'яснень, представництвом перед іншими особами тощо) перешкоджати Россильному Леоніду Івановичу виконувати обов'язки Генерального директора УДП “Укрхімтрансаміак”;

- Кучеру Костянтину Антоновичу виконувати обов'язки генерального директора УДП “Укрхімтрансаміак”; - Співробітникам УДП “Укрхімтрансаміак” виконувати будь-які вказівки, накази, розпорядження (крім наказів, вказівок, розпоряджень Россильного Л.І.) стосовно виробничої діяльності підприємства, трудової дисципліни і внутрішнього розпорядку...

2. Заборонити до вирішення справи по суті Кучеру Костянтину Антоновичу та іншим особам, що діють за його дорученням, розпоряджатися та перебувати на території Українського державного підприємства “Укрхімтрансаміак”.

Ухвала підлягає негайному виконанню.”

Це – не марення хворої на голову людини. Це – документ з печаткою Солом’янського райсуду столиці, яким пані Демидовська забороняє працівникам державного підприємства, що має стратегічне значення й статус режимного об'єкту, виконувати накази та розпорядження будь-кого, окрім звільненого пана Россильного, та забороняє призначеному міністром керівнику “Укрхімтрансаміак” перебувати на території підприємства. І це при тому, що ніхто з працівників “Укрхімтрансаміаку” до участі в справі, природно, не притягувався й виносити будь-яке рішення стосовно сторонніх до справи осіб суддя не мала права в принципі. Мабуть, тому суддя забула вказати, якою саме статтею Кодексу законів про працю передбачається можливість подібних судових ухвал.

Але на цьому Демидовська не зупинилася. Як тільки в Міністерстві промполітики довідалися про її рішення від 6 квітня 2005 року про продовження контракту Россильного, на нього негайно була подана апеляційна скарга. Але згідно з чинним Цивільним процесуальним кодексом апеляції подаються через суд першої інстанції, яким було винесено оскаржуване рішення. Отримавши цю апеляційну скаргу за підписом Міністра, Демидовська винесла ухвалу про те, що вона відмовляється направляти її за належністю до Апеляційного суду м. Києва.

Після цього залишається лише уявляти, що ж в українських судах коять з пересічними громадянами, якщо навіть міністр не може домогтися скасування беззаконного судового рішення. Єдине, що радує в цій історії – сподівання на те, що тепер у випадку народного повстання проти суддівського свавілля, міністр Василь Шандра буде на Майдані в перших рядах. І, можливо, пояснить Президентові України, яке “верховенство права” продовжує панувати в державі.

(далі буде)