Цьогорічні вибори – останній шанс пройти до парламенту лівим партіям. Для правих же – це остання нагода відчути свою значущість, хоч і не у власному блоці, але, все ж таки, - в провладному блоці.

Звісно, можна називати більшість компартій технічними утвореннями, і в цьому є зерно істини. Приміром, у 2002 р. КПУ(о) набрала 1,39%, а КПРС – 0,41% голосів виборців. Це все – електорат КПУ Симоненка, яка таким чином втратила 5 мандатів у парламенті. У 2006 р. була лише одна компартія, зараз їх знову дві, і можна зрозуміти роздратування Петра Миколайовича: електорат-то комуністів – здебільшого люди літнього віку, певна частина з них (чого гріха таїти) – недобачають, погано себе почувають. КПУ(о) в бюлетенях стоїть на першому місці, КПУ – на тринадцятому. Неважко передбачити, що чималий відсоток виборців поставить хрестик біля першого номера, прочитавши лише заповітне слово «комуністична партія».

І це може бути провалом. Ми писали (http://rep-ua.com/76056.html), що соціологи обіцяють комуністам порядку 4,5% голосів. Хоча останнє дослідження центру «Соціальний моніторинг» показало вельми цікавий момент. У червні рейтинг КПУ був 5,8%, а у вересні він знизився до критичних 3,0%, а КПУ(о) одержала 0,9%. При цьому при опитуванні враховувалось розташування партій у бюлетенях. І хоча слабо віриться у втрату комуністами такої великої кількості голосів, тим не менше, повірити в те, що оновлена компартія відбере у них добрячий відсоток (а це, на хвилинку, понад 250 тис. голосів) – цілком можливо.

Тож, навіть якщо врахувати, що до 3,6%, набраних КПУ у 2006 р., додався ще відсоток електорату Партії регіонів, який розчарувався у її непослідовності, з великої мірою впевненості можна сказати, що той відсоток захопить КПУ(о), яка в парламент точно не пройде. Окрім того, не можна сказати з упевненістю, що всі бажаючі пенсіонери проголосують вдома, а їх більша частина – електорат комуністів.

Тож, навіть якщо комуністи зі скрипом пройдуть до Верховної Ради (ризикну спрогнозувати, що так воно й буде), то на наступних виборах наявність технічних лівих партій вже не буде потрібна. Люди не вічні, смертність в Україні висока, тож закони природи вирішать долю компартії, і в 2011 р. (чи раніше, якщо знову будуть дострокові вибори), комуністів у парламенті не буде.

Балансує на межі прірви колись потужна Соцпартія. У жовтні 2005 р. соціологи давали СПУ цілих 8%, і багато в чому через підтримку президентської команди після корупційного скандалу, соціалісти набрали на виборах-2006 всього 5,6%. Але несподіваний поворот Мороза в бік колишніх політичних противників, вихід з лав Соцпартії Луценка, Вінського, Гармаш, не включення в списки перспективного Василя Волги, невдалі дії міністрів-соціалістів, які часто потрапляли в скандали (Цушко і Рудьковський), призвели до того, що реквієм за соціалістами ми співатимемо вже після 30 вересня. Так само не пройде і ПСПУ, яка з кожними виборами стабільно втрачає десятки тисяч голосів:1998 р. – 4,04%, і партія «зачепилася» за місце у ВР, 2002 р. – 3,22%, і партія за бортом парламенту, 2006 р. – 2,93%, якась дрібничка відкинула ПСПУ на звалище історії, звідки повернутися шансів немає. Адже нинішні вибори більше 2% політичній силі Наталії Вітренко не принесуть. Причина такого падіння рейтингу банальна – електорат старіє і вимирає.

Та проблема лівих, звісно, у них самих. Якщо на комуністах та вітренківцях давно почали ставити хрест, адже нічого нового, окрім радянських гасел та «Комунізм – це круто» чи «НАТО – геть», вони не придумали. Я вже навіть не кажу про об’єднання послідовників Маркса та Леніна з крупними капіталістами. В програмі КПУ йдеться про націоналізацію, а вона блокується з ПР, де основу складають власники крупних підприємств. Нонсенс.

Молодь же не визнає комуністів через їхнє радянське минуле. Можна звинуватити в цьому сучасні підручники з історії, але ж проти фактів (репресії, голодомори, русифікація), що називається, не попреш. Масла у вогонь підлило визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом українського народу. Тепер комуністи вже не відмиються.

Соціалісти ж були надзвичайно прогресивними. Перш за все, завдяки своїй чіткій антикучмівській позиції та наявності харизматичних особистостей, таких, як Мороз, Луценко, Вінський, Семенюк. Але події 6 липня 2006 р. поставили хрест на соціалістах. Для електорату СПУ вчинок Мороза був страшним ударом, відійти від якого вони так і не змогли. Та й пояснення Олександра Олександровича, що цим він рятував партію, було не надто переконливим. Люди більше повірили у версію про бажання будь-що бути спікером. Тепер Луценко – лідер НСНУ, Вінський – один з ключових осіб БЮТ. А Мороз і «сотоваріщі» - політичні аутсайдери.

З правими партіями справа дещо інша. Темі їхніх непростих взаємин ми присвятили ґрунтовну статтю «Чи впишуть українські "праві" нову сторінку у власну історію?» (http://rep-ua.com/67510.html), тож не будемо повторюватися. Можна довго розмірковувати, чи пройшла б самостійно в парламент «Українська правиця» (особливо після приєднання до блоку КУНу і ВО «Свобода»), тим не менше, мусимо визнати, що фракції РУХу в парламенті нема. Так була відновлена ця фракція у 2005 р. перед виборами, що блок НУ мав певні преференції у складі дільничних і територіальних комісій. Але такої партії, яка була за В`ячеслава Чорновола, на жаль, більше не буде.

Так, добре, що в наступному парламенті будуть представлені Народний Рух України, Українська Народна Партія, УРП «Собор», колись популярна «Вперед, Україно!». Якщо, як і у 2006 р., до парламенту пройдуть 80 «нашоукраїнців», то серед них буде 21 представник правих сил. Це добре, все одно, що пішла б самостійно «Правиця» і набрала 3%. Крім того, якщо прикинути, що члени НУНС займуть місця у виконавчій владі і в ВР опиняться люди з першої сотні списку, то таких від правих уже 25, плюс поки що безпартійний Євген Гірник, екс-заступник голови КУНу, який самоусунувся від цьогорічних перевиборів.

При цьому, власне, ті 21 чи 26 правих у складі фракції НУНС навряд чи вирішуватимуть менше, аніж у складі «Правиці» (якби такий блок взяв участь у виборах і пройшов би до парламенту). Зате є шанси, що їх ключові позиції матимуть шанс на реалізацію.

З іншого боку, той факт, що праві погодилися, аби згадка про них не фігурувала в назві мегаблоку, а в першій десятці не було жодного їх представника, само по собі свідчить про те, що вони розуміють свою приреченість. Власне, що виграє Олег Тягнибок від намірів самостійно провести в парламент ВО «Свободу»? У 2006 р. його політична сила набрала 0,36% голосів, зараз, навіть за найбільш сприятливих обставин, не набере більше 1% (якщо буде 0,6% - це стане успіхом). При цьому, як і у випадку з КПУ (о), Тягнибок, на жаль, відбирає голоси у колег з НУНС.

Не дарма праві давно хочуть створити єдину партію. Це – єдина можливість врятувати себе від краху. Але об’єднуватися не довкола Народного Союзу «Наша Україна», який є просто партією Президента, а довкола національної ідеї, яку, до речі, слід актуалізувати до умов сьогодення, а не користуватися міксом ідей Донцова, Липинського і Чорновола. Але, якщо у лівих шансів реанімуватися фактично немає, то у правих вони, хоч і мізерні, але є.

Правда, проблема у них – ще й відсутність лідера. У 2001 р. вони вважали, що ним стане Віктор Ющенко, і блок «Наша Україна» зразка 2002 р. був зовсім не схожим на НУ-2006. Там була ідеологія, були політики, а не олігархи. Зараз же все змінилося, змінився Ющенко, який вже не опозиціонер, а глава держави з дещо іншими поглядами.

Тому, на моє переконання, українським правим належить зробити кілька речей. Перша – це створити єдину партію. Друга – оновити програму і прибрати з неї печерний націоналізм. Третя – омолодити свої лави. Четверта – використовувати парламентську трибуну таким чином, щоб виборці бачили, як праві борються за їх інтереси.

І тоді вибори-2011 можуть стати новим витком для правих. За певних обставин (якщо не вдасьться омолодитися і знайти лідера), можна навіть пожертвувати тими виборами в плані власних амбіцій, знову приєднавшись до «свідомих» олігархів і вже у 2016 р. почати новий відлік у своїй історії. Але, враховуючи невміння демократів домовлятися, схоже, що їх чекає така ж само доля, як і комуністів з соціалістами. А вітчизняну політичну систему – унікальний період, коли в парламенті будуть партії без ідеології.