1 вересня, виступаючи перед депутатами регіонального парламенту Фландрії, лідер ультраправої партії «Фламандський інтерес» Філіп Девінтер порівняв Бельгію з хворим в термінальній фазі і заявив, що настав час розпочати «евтаназію» (http://rep-ua.com/75933.html).

Він запропонував парламенту розглянути проект про проведення у Фландрії референдуму про проголошення незалежності регіону: «Мені здається, у нашій країні більше нічого неможливо зробити. Політична криза продовжується ось вже 92 дні. Валлони не хочуть приймати жодної з пропозицій депутатів Фландрії та фламандського уряду. Це означає, що нам самим, тобто парламенту і уряду Фландрії, належить ухвалити рішення про оголошення незалежності».

У червні у Бельгії пройшли парламентські вибори, але провідні політичні партії країни досі не можуть домовитися про формування уряду. Камінь спотикання – різне ставлення до федерального устрою Бельгії. Нідерландофони мають намір провести реформу з метою надання більшої незалежності регіонам. Франкофони виступають проти.

Прочитав я цю новину, і мені стало трохи зле. Дежавю! 2004 р., Україна, президентські вибори, другий тур. Одна за одною облради та міськради приймають рішення чи то просто про невизнання результатів виборів, оприлюднених ЦВК, чи то взагалі про визнання Віктора Ющенка Президентом. А вже потім був сумнозвісний з’їзд в Сєвєродонецьку 28 листопада 2004 р.

«Ющенко, посмотри на меня, разве я могу тебя испугаться? Вспомни слова, что лучше умереть стоя, чем жить при тебе на коленях», – це виголосив на тому з’їзді луганський губернатор Олександр Єфремов.

Нинішній лідер виборчого штабу ПР Борис Колесніков був тоді більш категоричним: «…в Украине сложилась чрезвычайная ситуация. Не только так называемая оппозиция, но и законодательный орган страны – Верховная Рада – преступила Закон и попрала Конституцию. Политический конфликт вышел за рамки правового поля. Закон о выборах Президента, пролоббированный оппозицией в парламенте самой же оппозицией, нарушен. Регионы Украины, избравшие народным Президентом Виктора Януковича, до последнего момента надеялись на цивилизованный путь решения конфликта.

Сейчас мы считаем жизненно необходимым всем областным советам провести референдумы на своих территориях. Первый вопрос, который нужно вынести на референдум – выражение недоверия всем инстанциям высшей государственной власти, которые нарушили Закон. Второй – это создание нового украинского юго-восточного государства в форме федеративной республики (делегати з’їзду зустріли ці слова бурхливими і тривали оплесками – Авт.).

Во избежание обвинений в том, что данная инициатива даст какой-либо статус исключительности донецкому региону, мы предлагаем, в случае создания нового государства, столицей государства объявить г. Харьков, т.е. восстановить историческую справедливость – это была первая столица независимой Украины».

А ось слова Раїси Богатирьової на Сєвєродонецькому з’їзді, яка з’явилася на цьогорічному Сорочинському ярмарку у вишиванці і так щиро виступала за єдність України: «… мы будем проводить референдум о создании Юго-Восточного государства (підкреслюю, не автономії, а держави – Авт.)»

Це зараз Раїса Василівна позиціонує себе «голубом миру», як от на прес-конференції в Луцьку 8 вересня: «Я була бита за свою позицію, за те, що я говорила, що майбутнє України – у створенні широкої коаліції. Бо сталося так, що половина України підтримує одного лідера, інша половина – іншого. То треба заховати свої амбіції і зшивати цю територію, ту частину, де більше всього болить».

Дуже схожі речі були сказані у Фландрії. В принципі, як і в Україні (пригадайте 1991 р., коли Галичина ставила питання відокремлення від України у випадку неприйняття Акту про державну незалежність), в Бельгії проблема сепаратизму актуальна й наболіла.

Держава є федерацією. Причому в ній паралельно діють дві системи адміністративно-територіального поділу. Держава складається з трьох мовних співтовариств і трьох регіонів, два регіони (Фландрія і Валлонія) поділяються кожний на п’ять провінцій, третій регіон – Брюссельський столичний округ – не ділиться на провінції. Провінції у свою чергу діляться на комуни, яких нараховується 589.

У Бельгії зараз триває гостра політична криза. Парламентські вибори пройшли в червні, а уряд і досі не сформований. Політики не можуть створити широку коаліцію. Як не змогли, до речі, її створити в Україні у 2006 р., а до чого це призвело – зараз видно.

У Бельгії, як і в Україні, протиріччя носять етнічно-регіональний характер: більш економічно розвинутий фламандський схід виступив із програмою федералізації, захід же, який в економічному плані сходу програє, - противиться. Теж аналогія.

Бельгія – «штучна» країна (здобула незалежність у 1830 р.). Немає в природі бельгійського народу, є три етноси, які жили на певних територіях, і їх раптом вирішили об’єднати: франкомовні валлони, фламандці і нечисленні німці.

Цікаво, що спочатку в Бельгії була лише одна державна мова, а сама держава була унітарною. Та регіональні протиріччя призвели до того, що в 1898 році нідерландська мова знайшла статус державної, а держава лишалась унітарною.

Та протиріччя продовжувались, їх не вирішило, навіть, надання офіційного статусу німецькій мові (1917 р.) та федералізація держави (1980 р.). Як наслідок, з кінця 1990-х років минулого століття в усіх округах Бельгії наростають сепаратистські настрої. Згідно з опитуваннями, 39% фламандців і 12% валлонів виступають за поділ Бельгії.

В Україні наразі можна виділити дві «точки кипіння»: Крим, який всіляко противиться будь-якій згадці про українську мову, а також там вже видно маленький вогник міжетнічного протистояння між росіянами та кримськими татарами, і Донбас, де місцева влада нав’язує громадянам місцевий шовінізм. Під цим терміном я маю на увазі те, що людям постійно говорять: ви годуєте всю Україну; ви – трудящий клас, а значить –головніші, але вашою думкою нехтують; ваша рідна мова - російська, а вам за неї хочуть вирвати язика і т.д.

Тому й досі мусоляться в цих регіонах тема мови, а в Донбасі – ще й автономії. Крим свою автономію отримав, але все одно часто-густо чути заяви про чи то необхідність приєднання до Росії, чи то отримання незалежності. Донбас же про автономії поки що лише мріє. Пам’ятаєте, як у квітні на Майдані незалежності прихильники Антикризової коаліції поставили намети з прапорами так званої Донецької республіки?

На це не звернули належної уваги, так само як і на постійне мусолення теми Донецько-Криворізької республіки, яка була утворена у лютому 1918 р. і увійшла до складу РСРФР. У травні це утворення зайняли німецькі війська. ДКР була явно сепаратистським утворенням, метою якого було не дати об’єднати українські землі Українській Народній Республіці. І організаторам це вдалося. Зрештою, була створена УСРР. Роль ДКР в історії України – негативна, а дехто хоче виставити це видатною і позитивною подією.

Сєвєродонецьк-2004 був тим наривом, який нарешті прорвав. Усі учасники того з’їзду мали б одержати правову оцінку за свої дії, але віз і нині там. І тепер більшість з них – в центральних органах виконавчої та законодавчої влади.

До речі, галичан нині не можна назвати розкольниками. Вони поступово русифікуються, тобто поглинаються іншими регіонами. Власне, це і є, певно, той вибір, який слід буде зробити Україні. Або дати широкі права регіонам, як у Бельгії, що призвело до підтвердження народного прислів’я «апетит приходить під час їжі», або ж піти шляхом «поглинення одним регіоном інших». Загалом, цей другий шлях є реалізованим в іншій штучній державі – Росії.

Так, саме штучній, і треба російським шовіністам несамовито кричати, що я неправий. Сформована з величезної кількості народів і народностей держава дала маріонеткову автономію своїм землям. Але ідеологія, мова, традиції - все це насаджено одним етносом, умовно кажучи, одним регіоном – російським.

Хто кого поглине в Україні – запитання відкрите. При президентах Кравчуку і Кучмі все було відносно спокійно, і галицька гуманітарна політика спокійно переважала у всіх регіонах. Натомість схід контролював економіку. Зараз сфери впливу змінено, тож і наслідки передбачити важко. Але зрозуміло, що та невизначеність, яка є зараз, просто так, без наслідків, довго тривати не буде. І тоді або буде ще один «нарив» (але куди більший, ніж Сєвєродонецький), або ж якийсь реальний компроміс.