Усе ж, як швидко звикаємо ми до «благ цивілізації», чи то – демократії, хоч би якою недорозвиненою в порівнянні з багатьма іншими європейськими країнами вона була в нас дома! Такої думки доходиш, ледь перетнувши північно-східні кордони України.

Бєлгородська область межує з Харківською, і відстань між обласними центрами двох країн можна подолати електричкою за час, трохи більшій години. Щоправда, через подвійний митний контроль реально дорога забирає втричі більше – майже по годині з кожного боку державного кордону. Самий факт його перетину, з огляду на одноманітні краєвиди за вікном і незмінні – аж до самого Бєлгороду – оголошення зупинок українською (приємна деталь!), не помічаєш. Однак відмінності між країнами починаєш відчувати одразу ж, під час митних перевірок: відрізняються навіть форми контролю.

Українські митники значно прискіпливіше перевіряють документи, вивчають чи не кожну літеру, подеколи запитують про мету поїздки. Натомість російські контролери звертають увагу здебільшого лише на зазначене в паспорті прізвище, звіряючи його з переліком осіб у величезному «гросбусі», яким озброєний кожен з перевіряльників. Не знайшовши в ньому прізвища того, чий паспорт тримають у руках, росіяни втрачають цікавість до особи, яка, ймовірно, не перебуває в міжнародному розшуку чи не є персоною «нон ґрата», і переходять до іншого іноземця. Наші такого переліку, оформленого в товстелезну книжку, не мають.

Інша відмінність кидається у вічі, чи то пак, – «під ноги», ледь покидаєш транспортний засіб і ступаєш на чужинецьку землю. Тебе оточують не таксисти, від яких немає проходу, скажімо, на Київському вокзалі, а вже підзабуті нами з часів «перестройки» і шаленої інфляції, міняли, які, судячи з їхньої спокійної і неприхованої професійної поведінки, тут практично на легальному становищі. За якусь хвилину починаєш розуміти, чому вони такі «нелякані» - пунктів обміну валюти годі шукати, й ці добродії, хоч і не наповнюють державну скарбницю сплатою податків зі своїх чималих доходів, усе ж виконують суспільно-корисну функцію, особливо актуальну на прикордонних вокзалах. Адже за практичної відсутності пунктів обміну валюти не лише іноземцю, а й російському громадянинові для того, щоб не потрапити в пікантну ситуацію цілковитого безгрошів’я на чужій території, доведеться шукати банківську установу, де лише й можливий обмін, і то – тільки за пред’явленням паспорта. Іноземцеві ж краще потурбуватися про наявність російських рублів ще на своїй території, інакше обмін у банку за паспортом іноземного громадянина може перетворитися на проблему, більшу за митний контроль – настільки підозріло поставляться до вас банківські працівники.

Нарешті гроші поміняно. І тут на українця чекає новий шок, цього разу – ціновий. Усі речі першої необхідності істотно дорожчі – подеколи в кілька разів. Склянка жаданого в спеку холодного квасу, ціна на який цього року зросла й в Україні і нині часто-густо викликає обурення, тут 12 рублів (2 грн 40 коп!). «Піть ілі не піть – вот в чем вопрос» - задалися ми риторичним запитанням. І не даремно, оскільки наступний логічний вектор руху – до туалету – це запитання лише загострив. Шість рублів за користування тісним і доволі брудним біотуалетом (а альтернатива просто відсутня) нам видалося дещо завеликим внеском в бюджет країни-сусідки.

Стільки ж – 6 руб., або на наші гроші за курсом – 1 грн 20 коп, коштує проїзд містом у громадському транспорті. Різниця відчутна особливо після харківських 40 копійок за проїзд. Альтернатива тролейбусам, що знали кращі часи (чи не за Хрущова?), є. Як і в нас, це – маршрутка (у Бєлгороді їх називають довгим і офіційним іменем – «мікроавтобус»). Однак проїзд нею вдвічі дорожчий. Аналогічна ситуація з пляшкою солодкої водички, кавою, пивом. Останнім ласувати не довелося: якось рука не піднялася сплатити 25 рублів (понад 4 гривні) за те, що вдома матимеш вдвічі дешевше. До речі, наведені ціни – це не підвищено-вокзальні, а звичайні, міські. Після першого цінового шоку вже не дивуєшся, випадково почувши звернені до приятелів слова юнака років 16 – 17: «Есть у кого-нибудь мелочь, рублей 50 – 100?». І це ж не Москва, не Петербург, а далека й доволі бідна провінція.

Здавалося б, заробляти геть усі росіяни мусять теж принаймні вдвічі більше українців. Однак яким же був мій подив, коли моя родичка, людина з двома – інженерно-хімічною і економічною – вищими освітами, що працює методистом у сільськогосподарській академії, сором’язливо визнала, що отримує зарплатню в три тисячі рублів (аж 600 гривень!) і, якби не свій город, не знати б, як викрутитися. Хоча про те, що сім років тому виїхала з України, поки що не шкодує. Тоді в її рідному Орджонікідзе Дніпропетровської області роботи для неї та сім’ї зовсім не було, а тут влаштувалася відразу – щойно змінила громадянство. Без громадянства ж, принаймні за її досвідом, і житла не придбала б. У це можна повірити, оскільки на виїзді з міста зір зачепився за «білборд» з рекламою, що дослівно обіцяла «Зручне житло – громадянам Росії!».

Назагал, складається враження, що можливості громадян і не громадян у цій близькій нам країні відрізняються значно більше, ніж до цього звикли ми. Так, придбати стартовий пакет для мобільного телефону, до речі компанії Білайн, мені вдалося лише завдяки тому, що поруч зі мною була та ж таки родичка: без паспорта з місцевою пропискою продати мені дрібничку, яку ми звикли купляти в будь-якому першому-ліпшому кіоску й за кожної нової акції якогось з операторів, мені категорично відмовлялись. Як пояснила продавщиця, це тому, що «можна наговорити в борг, а де вас потім шукати». Про борг, як виявилося, вона жартувала – сплативши за найдешевший пакет 100 рублів, я покористувалася ним рівно один дзвінок на кілька хвилин, після чого пакетні гроші закінчилися однозначно і безповоротно. І про жодну розмову в борг не йшлося.

Та хоч би як відрізнялися ціни й були схожими зарплати, усе ж найнезабутнішими враженнями залишилися паспортні: на кінець першого ж дня перебування відчуття того, що в тебе можуть вимагати пред’явити документи за будь-якої нагоди, мене вже не покидало. Росіяни ж ніяк не могли зрозуміти цей мій обурений подив і зі свого боку ображалися на роздратоване запитання: «А б’ють у вас теж по паспорту чи все ж по пиці»?

Справді, свобода, як і повітря, – велика зручність. Помічаєш не її, а лише її брак.

Інше, не менш глибоке враження, справили пам’ятки – не лише залишені в недоторканному стані символи тоталітарної епохи (за їх поширенням абсолютним лідером символічного «традиціоналізму-фундаменталізму» є безперечно Москва, і жодне провінційне містечко з нею, ясна річ, змагатися не може), а й новітні витвори, що викликають і подив, і запитання. Постать Леніна чи когось з інших комуністичних діячів на центральних площах міст і містечок – явище для українця теж звичне, і може привернути увагу хіба що мешканця її західних регіонів. А от встановлений нещодавно пам’ятник тачанці, який являє собою встановлену на в’їзді до містечка Майського справжню тачанку, виготовлену не колись, а саме 1937 року, про що свідчить і напис на табличці, це, без сумніву, шедевр посттоталітарного монументалізму. Важко уявити, що, яку ідею хотіли донести до нинішніх громадян Росії його проектанти. Цікаво, що у місцевого населення монумент користується неабияким попитом як місце відпочинку і дозвілля. Для стороннього ж, незвиклого ока тачанка 1937 року народження виглядає так, як, скажімо, в Іспанії виглядали б виставлені на постаменті «іспанські чобітки» XVI століття. І викликає, либонь, схожі емоції. Мимоволі згадуєш написані за радянських часів і тоді негласно заборонені рядки Євтушенка:

«Странный русский вчера появился в Толедо:

Пил он до, и во время, и после обеда,

Пил он красное, белое, водку коньяк.

И твердил он, любой поглощая напиток:

«Я хотел бы увидеть орудия пыток!»

И составилось мненье, что это – маньяк.

Я, синьоры, работаю в качестве гида.

И, естественно, сразу возникла обида,

Отчего этот русский совсем пренебрег

Созерцаньем шедевров Эль Греко и Гойи,

И хотел непременно увидеть другое –

То, что нации нашей изжитый порок».

Імовірно, збереження потягу до споглядання «изжитых пороков» і – більше – до їхньої експлуатації, через яку цілеспрямовано здійснюється відродження великодержавної свідомості і заміщення нею кволих паростків демократичної, є промовистим для характеристики загальної політичної атмосфери країни.

Для повноти картини слід додати й кілька слів про знов таки вже незвичну для українця стилістику – змістовну й формальну – подання матеріалу в ЗМІ, передусім по телебаченню. Новинна частина більшості каналів наштовхує на думку про спільного режисера й замовника, настільки вони схожі. Навіює вона спогади і про радянський офіціоз, щоправда, розцяцькований сучасними теле-«примочками». Приблизно таке ж враження могла б справити проповідь, проспівана з амвону батюшкою в джинсах і футболці під ритми рок-н-ролу. Особливо шокують іноземне вухо рясні посилання на славетну імперську історію Росії в контексті повідомлень про поточні закордонні візити російських делегацій чи глави держави. Скажімо, Віденьську зустріч Путіна з президентом Австрії Хайнцем Фішером супроводжували історичні екскурси, рефреном яких була тема давніх зв’язків … «двох імперій». Складається враження, що за частотою вживання в ЗМІ цей термін – імперія – посідає одне з чільних місць у політологічному й журналістському лексиконах. А от що наші народи поєднує, попри відмінність політичних змістів у недійному просторі, то це роздратоване ставлення до політичної риторики і його носіїв: мої російські родичі не кривили душею, щораз емоційно коментуючи почуте й побачене на екрані.

Дивно, однак факт: нас відділяє один від одного вузька смужка майже прозорого державного кордону і – справжня епоха у світоусвідомленні. Хоч би як повільно, зі звивами й відступами просувалася Україна демократичним шляхом, однак ледь більше півтора десятків років незалежного існування далися взнаки. І до Києва ми поверталися сповнені гордістю за Україну й з відчуттям глибокого задоволення: зміни в нас таки відбулися. І вони – необоротні.