Як проїхати до «України»? Або навіть так: як проїхати від «України» до «України»? Почувши такі запитання в центрі української столиці, жоден киянин не гадатиме, що в його візаві щось не те з психікою. Бо добре знає: Україна – то не лише держава, у столиці якої йому пощастило мешкати. «Україна» - то ще й готель, і кінотеатр, і універмаг (даруйте, тепер уже шоппинг-молл), і палац культури.

України-в-лапках існують не лише у столиці. Ледь не в кожному великому – та й не лише великому – місті знайдеться якась своя Україна, а то й не одна. Отак і в Гайвороні Кіровоградської області готель, що на центральній площі, теж зветься «Україною». Коли ви приїдете туди, ви з подивом побачите: будівлю продано на квартири, а власне готель являє собою кілька номерів на першому поверсі, які тримає (треба віддати належне – дуже непогано) й обслуговує одна родина. Та «Україна» виявляється… приватною. Тож і не виключені ситуації, коли на запитання: «Що перебуває у вашій власності?» власники того готелю відповідатимуть: «Україна».

Існує телеканал «Україна» - той, який веде мовлення здебільшого російською мовою, дуже полюбляє показувати російські публіцистичні програми та далеко не завжди відзначається патріотизмом. Є й журнал «Україна». Ледь не цілий місяць його обкладинка висіла на всіх рекламних стендах київських пресових кіосків. «До Криму за 8 годин!» - закликала вона й пропонувала читачам «дуже швидкий» шлях до сонячного півострова машиною – через Смілу – Кіровоград – Миколаїв – Херсон – Джанкой. Біда лише в одному: шлях цей пролягає аж ніяк не автобанами, а звичайними, ще радянського взірця, автошляхами, й складає близько 900 кілометрів. Протягом восьмигодинної подорожі водієві треба пообідати, та й просто зупинятися перепочити. А тепер порахуйте, з якою середньою швидкістю мусить їхати читач журналу, щоб укластися у відведені «Україною» 8 годин, пригадайте, що максимальна дозволена швидкість на українських автошляхах становить 90 км на годину, й ви зрозумієте: журнал «Україна» не лише агітує порушувати (причому порушувати брутально) Правила дорожнього руху України, а й наражає своїх читачів та випадкових зустрічних на небезпеку – бо зазначені автошляхи аж ніяк не годяться для запропонованої журналом швидкості.

Окрім «Україн», є в Києві ще й кінотеатр «Росія» - один із найбільших у столиці. «Росією» зветься й найбільший кінотеатр Білої Церкви – його вхід прикрашає стилізований під давньоруський напис «Россия» та виконаний у металі російський державний прапор. Знову ж: назву «Росія» ви побачите не лише в цих двох містах, особливо на Сході ледь не в кожному місті є то готель, то кінотеатр, то торговий центр, то просто магазин із такою назвою. При тому не лише в Києві та Білій Церкві, а й у будь-якому іншому місті України годі й шукати, наприклад, кінотеатр «Грузія» чи кінотеатр «Нідерланди».

А тепер спробуймо напружити свою уяву й уявити собі у Варшаві (Кракові, Гданську, якій-небудь Дембиці) готель «Polskа”. Або в Парижі універмаг «France”. Або – жах який! – у Вашингтоні кінотеатр «United States of America”. Хоч як напружуй уяву – а не виходить. Бо назви країн (держав) для їхніх мешканців в усьому світі є святими, й перетворювати їх на комерційні бренди та розхожі назви на випадок, коли фантазії бракує, а назвати об’єкт якось треба, в усьому світі вважають за неприпустиме. Так само, як не виготовляють носових хусточок чи килимків для витирання ніг кольору державного прапору.

Численні «України», так само як «Росії», залишилися нам у спадок від радянської доби. Зауважмо: ані в Москві, ані де-небудь ще не було готелів, універмагів чи ресторанів під назвою «СРСР». А от назви республік широко використовувалися для позначення комунальних, побутових чи комерційних об’єктів. При цьому, скажімо, у прибалтійських містах навіть радянських часів назв «Росія» не пригадується взагалі, а що ж до назв власних країн, то на думку спадає єдиний приклад: «Естонією» звався славетний оперний театр у Таллінні. Ще зауважмо: не «Eesti”, а саме “Estonia”. Центральний готель у Тбілісі теж навіть за радянських часів звався «Іверія» - але не «Грузія».

Отже, назв «СРСР» не було ніде. Назви «Росія» були рясно розкидані по містах усіх радянських республік. Назви інших республік отримували лише об’єкти на території цих республік. Як, напевне, єдиний виняток, існував (і існує) готель «Україна» у Москві, у так званому «українському куточку» поблизу Київського вокзалу – як декорація гасла про «дружбу народів».

Ну а далі йшли назви локальних регіонів: у Донецьку – неодмінні «Донбаси», у Дніпропетровську – «Дніпри», у Чернівцях – «Буковини», у Львові – «Карпати». Усі ці об’єкти мали чітку субординацію: найпрестижніші, найцентральніші мали бути або «Українами», або краще «Росіями», менш престижні могли бути «Поліссями» та «Поділлями». Людей привчали до того, що «країна в нас одна» - СРСР, а Україна – то така ж історична назва місцевості, як Побужжя чи Волинь. Численні «України» несли в собі чітку ідеологічну функцію – привчити людей до думки, що Україна не є чимось святим, це, як полюбляли казати, не більше, ніж «мала батьківщина», й жодних патріотичних почуттів відчувати до неї неможливо.

До речі, трохи вбік від теми: стандартні радянські назви – то взагалі дуже цікава річ. Від Калінінграда до Южно-Сахалінська та від Мурманська до Махачкали крокували численні об’єкти (найчастіше кафе та магазини) під назвами «Север» та «Восток». Численні такі назви лишилися в українських містах і донині. Назви «Юг» зустрічалися хіба що вряди-годи десь на Чорноморському узбережжі Кавказу, назви «Запад» не зустрічалися мені ніколи.

Сьогодні, наскільки пригадується, заборонено давати назву «Україна» якимсь новим об’єктам. Але й старих більш ніж достатньо для того, щоб принизити назву держави, зробити з неї щось буденне й привчати до того людей. Може, 16 років незалежності – то вже достатній строк, щоб навести з цими назвами лад?

І наостанок. Що увічнює назва чималенької київської магістралі – проспект Радянської України? Газету, якої під такою назвою давно вже не існує? Чи самий радянський період історії нашої країни кияни мусять сприймати як гідний постійного вшановування?