16 червня відбулася одна з найприкметніших подій української музичної історії останнього часу – концерт Елтона Джона на Майдані Незалежності. Концерт відвідало близько 200 тисяч чоловік; таким чином, більш ніж двогодинне шоу стало найвідвідуванішим виступом одного виконавця, що будь-коли мав місце в Києві чи будь-якому іншому місті України.

Неможливо написати статтю про концерт сера Елтона Джона – маю на увазі, одну статтю; натомість можна написати кілька статей. Першу – про проблему СНІДу в Україні і значення концерту для цієї проблеми. Другу – репортаж світської хроніки про поведінку численної політично-гламурної тусовки і те, наскільки це шоу було родинною вечіркою Пінчуків, на яку виявилась запрошеною вся країна. Третю – про власне музичний складник суботнього шоу. Четверту – ну, чом би й не про виставку фотографій з колекції Елтона Джона в PinchukArtCentre, на відкритті якої міліція, охороняючи високоповажних гламурщиків, затримувала журналістів. І так далі.

Безперечно, масштаб постаті змушує охоплювати якомога більше аспектів пов’язаної з нею події. В Україні насправді ще ніколи не бували зірки такого рівня – рівня Леннона-Маккартні, Джаґґера-Річардса, Мерк’юрі або Ділана. Власне, чи не половини музичних однолітків Елтона Джона, які інтенсивно тринькали життя в 60-х і 70-х, уже немає на світі. Але всі вони стали не те що легендами – незаперечними аксіомами сучасної музики. Елтонові Джону вдалося не тільки вижити в стильній м’ясорубці рок-н-ролу, а й зберегти чудову форму в 60 років.

Звісно, жанр благодійного концерту – це така естетична форма, яка надає широкий простір для іронізування, абсолютно виправданого. Але зважаючи на те, що концерт став унікальним для України не тільки з огляду на свою масовість, а й через моторошний рівень професіоналізму, варто полишити ці закиди до ліпших часів, коли за боротьбу зі СНІДом візьметься хтось дрібніший. Коли людина добровільно втрачає два мільйони доларів, відмовившись від виступів у Венеції й Москві, тільки для того, щоб викластися на всі сто відсотків на майданному концерті за одну умовну одиницю, не можна до цього поставитися інакше, як з повагою. Нехай навіть презерватив вельми умовно убезпечує і є радше засобом психологічного захисту, є речі важливіші за кумедну українську вимову Елтона Джона в безкоштовній рекламі виробників гумової продукції всіх марок. Наприклад, музика.

Київ ще не бачив такої гри: дві години безперервного живого виконання, з паузами між піснями в кілька секунд, виконання дуже зіграного і, безперечно, віртуозного. Причому за весь концерт класик поп-музики практично не спітнів. Блискуче відіграли й інші музиканти: гітарист Дейві Джонстон і барабанщик Найджел Олсон залишилися ще з класичного складу Елтонової команди, граючи разом з ним із початку 70-х. Не дивно, що поряд із ними навіть найпопулярніші і найдосвідченіші в живому виконанні українські гурти виглядали би блідувато. Не кажучи вже про російську імперію попси: десять Біланів-Баскових не варті однієї клавіші рояля Елтона Джона. Може, його виступ матиме бодай мінімальне значення для становлення музичної культури, принаймні в межах Києва, і бодай декому з тих, хто був на Майдані, стане соромно йти на московських попсовиків.

Глядачі уникали екстремально розважатися – було помітно, що більшість пісень вони чують вперше. Тому атмосфера панувала незвичайно спокійна, як на такий концерт. Певну частину публіки складала молодь передмість (проситься написати “робітнича”, та вона й справді не втекла далеко зі своїми спортивними костюмами), яку, вочевидь, привабила не так музика, як орієнтація зірки. Траплялися й просто раритетні експонати – олдові гіпі, які всім своїм виглядом показували, що 70-ті живі. Зрештою, до кінця концерту розворушилися таки всі, і коли дійшла черга до Crocodile Rock, співали замість Елтона Джона.

VIP-сектор теж розігрівався поступово. Кінець кінцем, навіть Кучма почав підтанцьовувати, не кажучи вже про молодшу ґенерацію. Двоє людей зоставалися незворушними впродовж усього концерту: посол Російської Федерації, що насупився з виглядом: “А пачєму он пайот нє па-русскі?”, та Віктор Ющенко, який, схоже, ніяк не міг абстрагуватися від поточної політичної ситуації. Але під кінець другої години загальний драйв зачепив і його.

Мабуть, задоволеним залишився навіть “Беркут”, який перед концертом одностайно поглинав морозиво, справляючи неприємне враження рішучої налаштованості на активний чин. Майже проігнорували захід хіба що представники коаліції (як не рахувати красномовного парадоксаліста Шуфрича) – всупереч тому, що карта поширення СНІДу, складена фондом Олени Франчук, аж надто підозріло збігається з картами розподілу голосів на останніх президентських і парламентських виборах. Не на користь регіонів, де коаліція зажила популярності. Що ж, завжди можна перекласти відповідальність на когось іншого, наприклад, руками православних фундаменталістів – на Елтона Джона. Хоч їхня акція цілком провалилася, якщо можна вважати акцією десяток бабусь з хоругвами, що збиралися навпроти метро “Хрещатик”.

Поза сумнівами, вечір 16 червня залишиться одним із найяскравіших моментів року (може й більше) – якщо тільки до Києва не приїдуть, наприклад, Rolling Stones або Пол Маккартні. Хоч вони в кожному разі не зберуть у центрі Києва 200 тисяч глядачів, і вже точно не зроблять цього на шару.