Мало що може відштовхувати від людини більше, ніж надмірна ощадність. «Захворіти» ж на скупість для нас вкрай просто, бо ментально у кожному з нас засів черв сумнівів та невпевненості у майбутньому. Варто нам пам’ятати, що багатим стає не той, хто економить, але той, хто добре заробляє.

У цьому тексті − хоч його назва може свідчити про зворотне − не переливатиметься знову й знов з пустого в порожнє печаль і трагіка сучасної соціально-економічної ситуації в нашій державі, коли значна частина людей поставлена за рамки належного споживчого добробуту. Навпаки, ми відстоюємо позицію, що більшість бід і негараздів, про які говорити в Україні стало мало не ознакою доброго тону, є надуманими стереотипами, і позбавимося їх ми лише тоді, коли перестанемо по-простацькому вірити у свою злиденно-гірку долю.

Країна суцільної оптимізації

Особливістю людської психіки є її швидке звикання до реалій життя. Формула буття визначає свідомість пасує до цієї тези повністю. Проживши довгі роки під лейтмотивами суспільних негараздів, звикшись зі злиднями та утиском, ми неохоче повертаємося до нормального життя.

Варто, приміром, лишень придивитися який великий відсоток українських сімей ще досі витрачають купу свого часу, зусиль та коштів на оброблення присадибних ділянок. Які тільки теорії не винаходимо ми з вами, аби навесні та восени − а хтось і впродовж літа − вибиратися на дачі та в села до родичів для національно-заповітного «на картоплю»! − Тут вам і філантропічні посилання на допомогу стареньким батькам з дідусями, і гурманські міркування про «своє, що вирощене без нітратів», і естетичні спостереження про те, що «важливий є не результат, а процес», і зрештою, рекреаційні висновки про свіжість повітря та користь праці на природі.

Однак не любов до батьків, не скрутне фінансове становище, ані бажання відпочинку тягне нас до землі! Насправді варто визнати, що копаємо ми картоплю через нашу ментальну провінційність. Йдеться про те, що нам, пострадянським українцям, в голові не вкладається, що може безгосподарно існувати у нашому володінні котресь «щось», з чого можна було б викачати прибуток.

Така жага до оптимізації є національною хворобою українців. Ми годинами чекаємо тролейбус, щоб зекономити на маршрутці, ми купуємо дешеві продукти, але сумлінно відкладаємо «дітям на майбутнє», ми нещадно експлуатуємо свої фізичні ресурси, сапаючи городи та копаючи картоплю, котру було б дешевше купити на базарі, а затрачений час використати на відпочинок.

У закуплених нашими транспортними перевізниками автобусах додано кілька сидінь, аби влізло більшість пасажирів. Дарма, що добова поїздка у такому вузькому просторі перетворюється для людей на каторгу − головне побільше заробити. Так само водій маршруток, не дивлячись на заборони та почуття здорового лімітування, зупинятиметься на переповненій зупинці, щоб утиснути ще кількох пасажирів в до краю вже повне авто: затишок ніщо, заробіток − усе!

Отримуючи маленьку пенсію, наші бабці і дідусі ухитряються відкладати чималі кошти, як вони кажуть, «онукам» або ж, що взагалі абсурдно, «на похорони».

Дійсно, жага до збирання грошей притаманна бідним людям, невпевненим у завтрашньому дні. Українці й належать до таких. З нас віками витрушували все до останньої одежини, однак пояснення причин такого стану зовсім не може слугувати його виправданням чи потуранням.

Гулять − так гулять!

Із великою пошаною та глибоким осяганням ставлячись до тієї незначної категорії українських громадян, що волею долі поставлені на (або й витіснені за) межі бідності, все ж визнаймо, що насправді їхня кількість є значно перебільшеною.

Мало-що може відштовхувати від людини більше, ніж надмірна ощадність. «Захворіти» ж на скупість для нас вкрай просто, бо ментально у кожному з нас засів черв сумнівів та невпевненості у майбутньому. Варто нам пам’ятати, що багатим стає не той, хто економить, але той, хто добре заробляє.

Ми ж, не вірячи нічому, окрім грошей, покладеним під матрац, культивуємо суспільство скнар, а це, в свою чергу, веде до похмурого сприйняття України в світі. Годі уявити собі, аби наші бабці дозволили собі навіть подумати про придбання путівки в санаторій − навіть, якщо фінансово це може собі дозволити чималий відсоток старших людей. Де там! Це ж треба доглядати господарство, це ж будуть шалені витрати, та й взагалі, якось це по-панськи, по-буржуйськи, по-леженьськи. Так і доживають наші діди віку на городах, фетишизувавши цю матеріальну, об’єктну цінність до істинно твердої валюти, до споконвічно непохитного багатства.

Також правдою є, що досить часто живучи у перманентній соціальній аскезі, котра виснажує не лише тіло, але й дух бадьорої самоповаги, українці потребують психологічної розрядки, що виявляється у алкогольному забуванні, пошуку «друзів навіки» (у чоловіків) та пліткарському аналізі-розчленуванні доль сусідів, колег по роботі та родичів (у жінок).

Архаїчність нашої культури допомогла пронести крізь віки перлини автохтонного фольклору, однак, це не означає, що її соціальна функція може вважатися завжди виправданою. Прикладом коли форма збережена, а суть вивітрена, є наші джерельні, багатющі обряди вінчань або ж поховань. Їхня естетика не піддається сумнівам, однак і реліктовість їх у сучасному повсякденні є не менш очевидною.

Насамкінець

З пошаною ставлячись до традицій, слід розрізняти їхнє естетично-культурологічне плекання від соціального щоденного застосування. У форматі першого − це величезне надбання, що дозволяє зберегти національну самобутність та користуватися із пронесених крізь віки характеристик української вдачі. Водночас, однак, слід визнати, що соціальна сторона української традиційності, зазвичай, межує із провінційністю або ж просто є нею. Можливо, саме належно встановивши формулу дозування обох аспектів традиційності, нам і вдасться подолати прірву між заповзятими фольклористами та цинічними сучасниками.