Він надто не належить землі, цей київський художник Віталій Кошляк. Сам він говорить, потверджуючи банальну істину, яку більшість художників чомусь пропускають повз вуха: композиція це вторинність, головне колір, його первозданність, і те, що проходить дикими токами крізь тебе.

З тисячі проблем, людина вибирає тисячу: не одну, не дві, а всю тисячу. Тому життя і реальність, вплив невидимого світу на тисячу причин набуває форм, але зміст ніколи, його підтекст ніколи не змінний, як зашифровані послання Бога, котрі приходять у снах, у минулому, в майбутньому, а також у предметах, людях, які нас оточують. Паралель існування іншого світу і нашого, стягується у відрізку тонким кільцем, золотою серединою, що її більшість не знаходить. Можливо весь той шлях, золотого січення, золотої середини, і є творчістю, пошук власного, що вже не належить тобі. Так можна сказати про художника Віталія Кошляка. З його картини „ Спогади про Сведенборга”, напевне самої загадкової, найпізнішої у його творчості картини.

Взагалі, суперечність людини зі світом є дещо ілюзорною, тому, як людина сама створює свій рукотворний хаос. Якщо провести паралелі між професійним убивцею, митцем, асенізатором, то віднайдуться майже стовідсоткові, ідентичні точки дотику. А тому пошук і причина, зовсім інші речі. Є готовий результат, закритий для однієї пари очей, а відкритий для тисячі або взагалі ні для кого. Таємниця є таємницею, як її не назви. Ще один штрих до творчості цього художника. „ Пейзаж без назви” виводить тебе в гущавину ірреального, а не в наш повсякденний, просмерділий нікрофільським запахом світ. Зіткнення на межі болю і хаосу, рутини і невсипущої порожнечі неба, з буйством, чарівністю фарб. І, як закон, закоханість у життя, що осідає попелом на голову.

У його картинах багато жінок. Можна почати з „Мрійниці”. Широкі удари пензля вимальовують тендітне, ніжне, замріяне сотворіння. Але ілюзія самого життя, підігріта ірраціональним, могутнім подихом нізвідки, фарби, десь на межі смерті, божевілля, і радості повертають нас у реальність, наче наждаком, шар за шаром знімається пронафталінине існування. Напевне, а можливо і точно, найголовнішим і найціннішим у його картинах є людське життя і його конфлікти з місцем перебування на земній кульці. Там, за мазками, за цим делікатним створінням, знаходиться інший світ, невидимий оку. Його відчувають шкірою, його бояться, його відкидають, бо без нього легше дряпатися на піраміди людського марнославства. Причина, тобто світостворення, його могутній подих відходить на інший план. Людина починає дихати богохульством, як киснем, і іншого вже для неї не існує. Цей світ магнетично і відразливо притягує.

Адська карусель „Повернення Сведенборга” швидше є іронічним натяком, символічним у художника, але в повній мірі проявляє Кошляка, як містика. З жінками( а може безплотні інфернальні створіння?), де замість очей пусті чорні діри, як діри космосу. Зазівався, і тебе в тягне в проклятущий світ рогатої карикатури на Господа Бога.

Людину влаштовує світ комірчини, а не світ Творця. І вона приймає його, як даність у своєму короткому, як трасуюча куля, спалаху життя. З кольорами картини, вистояними, мирними, наче ти дивишся з дна моря, проступає велетенська ілюзорність, за якою – простягнути руку – катастрофа світу, що невпинно наближається. І так з картини в картину. Він надто не належить землі, цей київський художник Віталій Кошляк. Сам він говорить, потверджуючи банальну істину, яку більшість художників чомусь пропускають повз вуха: композиція це вторинність, головне колір, його первозданність, і те, що проходить дикими токами крізь тебе. Саме так: нейрони вибухають у твоїй голові, як десяток бомб під Хіросімою. Тисячі сонць Чорнобиля, тисячу війн, тисячі геноцидів. І все це в одних тендітних порухах „Мрійниці” або „ Красуні з котом”. Так хліб стає каменем, вода гаддям, земля кишить червами. Рукотворний рай, вибудуваний, поверх за поверхом, у струнку піраміду людського марнославства, виявиться купою непотребу... І над усим цим панує царство кольору, наче сміх, тихий і добродушний, ластиться вашими зіницями. Але тут проходить чітка межа. І ми можемо насолоджуватися чисто земною красою „Мрійниці”, полишивши позаду витончені роздумування над вселенським подихом пустоти з картини в картину, з місця в місце, з континенту в континент. До безкінечності. Хоча це ілюзія, він не простий цей хитроокий козацький здоровань Віктор Кошляк, а ще Джонсон, володар фарб, снів, пророцтв і минулого...

Митця, художника, письменника, поета робить протиріччя. Чим більше його світів, загнаних у людську утробу, стикається, рушиться, тим яскравіше його прояв: на полотні, на папері, на сцені і таке інше. Вічний конфлікт, незадоволений, знищуючий все навколо, наче напалмом, ось що є творчість у справжньому її прояві. Художник піднімає цей світ на вищий щабель, намагаючись облагородити, і, як завжди, це загрожує розчаруванням або поразкою. Людям же лишаються прекрасні жінки, квітучі каштани, гальба пива з таранею, і чудесний, чудесний дар любити і створювати. Оце найголовніше є у найкращого художника сучасності, містика, мрійника Віталія Кошляка.

Але... Те, що не змінює нас, назавжди лягатиме каменем у руку. І смерть, і життя, і кохання, все втратить сенс. Потім удар, і наш мініатюрний світ, заселений на маленьку земну кульку, полетить у велетенське ніщо, щоб зустрітися він навіч з Творцем... Іншої перспективи не існує. Час розподілив людей на персонажі: першорядні і другорядні. Індивід перетворився на прекраснодушну, вивчену до універсального мавпу, з глянцем, в нечистотах, але з видом всезнайства і вседозволеності. Зло і добро міняються місцями, як у дитячих іграх на перевдягання. Карнавал безумства, з чітко продуманою системою, вилився на широкі вулиці наших міст. Шлях розуму і серця. Тяжкий шлях... І ми знайдемо вихід, золоту середину, повернувшись обличчям до Бога. Так говорить художник Віталій Кошляк.

Спробуйте зрозуміти. Інакше заставлять, а тоді вже буде занадто пізно. Розум чітко фіксує порухи невидимого. Серце, як містичний дар Ісуса людям. Про це не говориться відверто, не для дурнів бо робилося. А основне в його творчості це те, що лежить поза всякими межами, куди не дістатися ані пензлем, ані словом. Незрозуміле виходить і одягає маску. Хто гість, а хто незваний гість ? Колір повертає нас, і дає надію, що людина нарешті заспокоїться, і повернеться туди, звідки прийшла на цю планету.