Життя показує, що граблефілія Віктора Андрійовича – не трагічний збіг обставин, а важкий недуг Президента. Причина, на жаль, – класично-банальна. Це – любов.

«Помилялись не тільки люди, помилялись навіть святі:

Згадайте: Ісус від Іуди мав останній цілунок в житті.

Ми не святі, не боги, а значить - не варто втішати себе дарма,

Але як твій промах лиш ворог бачить, - друзів у тебе нема!»

Василь Симоненко

Чи є в об’єднаної опозиції, куди треба було б зачислити й Президента, внутрішній і зовнішній ресурс для досягнення задекларованих цілей?

Для гарантій, чи навіть просто можливостей, успішної діяльності в найближчому майбутньому, Президенту потрібно глибинно усвідомити природу «системних» згубних помилок свого ще недовгого керівного шляху.

Потім – прозріти, далі – щиро покаятися. Не для втіхи чи злорадства когось, а задля мотиваційної переоцінки власної діяльності, як головного ресурсу успіху.

І для хоча б часткового повернення довіри й поваги свого народу.

Утім, життя показує, що граблефілія Віктора Андрійовича – не трагічний збіг обставин, а важкий недуг Президента.

І причина цього – не «м’який характер», «нерішучість», «доброта», «віра у вічне всеперемагаюче добро» та інші доброчинності, які приписують Ющенкові.

Причина, на жаль, класично-банальна. Це – любов.

Любов до влади, розуміється. І до самого себе…

Чому люди так палко вірили колись В. Ющенкові?

Бо сподівалися, що влада для нього – засіб, а не мета.

Перші сумніви з’явилися під час прем’єрства Віктора Андрійовича - при першій «здачі» Ю. Тимошенко. Другі – при підписанні легендарної «заяви трьох».

Але народ тоді простив, бо дуже хотів вірити, що то тимчасові, тактичні відступи в ім’я великої мети – перемоги над кучмоїдним злом задля добра всієї нації.

Всі різнопланові злочинні помилки В. Ющенка з початку свого президентства продиктовані одним мотивом – збереженням влади тепер і в майбутньому.

Тому пручання на межі елементарного кидання при призначенні першого помаранчевого Прем’єр-міністра, згодом - заплановане її звільнення, сумнівні кадрові призначення на стратегічні «антибандитські» посади, популяція «любих друзів» біля трону, перша і друга реанімації регіоналів продиктовані одним мотивом – Президенту не потрібні «кадри» для реалізації ідей Майдану.

Йому потрібні такі «соратники» і такі «вороги», з якими можна домовитися! І, не дай Боже, – самостійні гравці, які можуть стати конкурентами.І доля багатьох політиків, зрештою, сам післяреволюційний шлях України, склалися б зовсім інакше, якби не ця основна вада-інстинкт нашого Президента.

Наприклад, діти в школах майбутнього вивчали б світлий образ П. Порошенка, як борця за правду в кабінетах ЦВК, а не особи, чия впертість і жадібність штовхнула О. Мороза на найпаскуднішу і найдоленоснішу зраду в історії України.

В свою чергу, О. Мороз і далі ходив би в пухнастих, майже-моральних майже-авторитетах, пописуючи банальні віршики і керуючи, принагідно, Верховною Радою на чолі з демократичною коаліцією.

А Рудьковський, Цушко, Баранівський та інші соціалісти не змагалися б з комуно-регіоналами у ненависті до опозиції, а гнівно-обурено, як і раніше, лаяли б проклятих гнобителів-олігархів…

Як ви розумієте, список подібних медитацій є досить довгим. Головне, - наша країна мала б дещо інший вигляд, і іншу долю.

На жаль, поведінка В. Ющенка на сьогоднішньому етапі зростаючого загострення політичної боротьби демонструє:

По-перше: навіть теперішнє об’єднання опозиції і відповідні заяви він прагне використати не для рішучих дій задля врятування України, а для збереження свого впливу і влади.

По-друге: навіть наймудріші граблі не можуть виправити такі людські вади, як пихатість і самозакоханість (ну, не будемо тут про інші).

Спочатку - про друге. Можна не любити Жовтяка. Чи заздрити-ревнувати до Онопенка. Але те, що сказанув наш «шоумен» щодо рішення Верховного суду по справі екс-голови Київщини, мабуть, увійде у світові юридичні підручники як кричущий приклад войовничого правового невігластва…

Запам’ятаймо цей черговий (але, безперечно, найганебніший і найприкметніший) вияв переляканої самовдоволеності нашого колишнього майже-бога.

Це ж такий «пас» нашим противникам, і плювок усій, так би мовити-, прогресивній світовій демократичній громадськості!…

Далі. Проблема не в тому, що Віктор Андрійович після «любові» з опозицією запрошує «подружити» Януковича з Морозом.

Проблема в тому, що такі «обмєни мнєніями», як і раніше, робляться «втихаря» від своїх нібито опозиційних соратників, з неузгодженим і не завжди відомим предметом «прєній».

Про останні навколоогризківські домовленості було вже сказано досить багато. Не хочеться вірити, що черговий «кидок» Президента регіоналами був спричинений вказівкою з іншої держави.

Звичайно, їхати в Москву з затвердженим «своїм» міністром закордонних справ Президенту було б значно вигідніше, ніж з малопрестижними буквами «в. о.» біля нього ж.

Але краще вже так, ніж з новим ставлеником регіоналів.

Утім, підозрюючи-нарікаючи на Януковича за надто тісні контакти з Москвою, не слід зациклюватися тільки на ньому.

Бо складається враження, що вказана боротьба – це гра-торг самого В. Ющенка між системами «Президент-опозиція-коаліція-Росія» та «Прем’єр-коаліція-Росія».

Але невже Віктор Андрійович не розуміє, що постійно зраджуючи «своїх», він ніколи не стане «своїм» для «них»?

Недавно хтось з коаліції знову звинуватив В. Ющенка в тому, що він Президент тільки однієї частини України. Якби було хоча б так!

Бо насправді він поки що, на жаль, не став лідером жодної точки на українському просторі.

Судячи з вчинків В. Ющенка та його нещирих радників, - прозріння в найближчий час не передбачається.

Про це свідчить і недавній виклад думок на «Українській правді» одного з фронтменів «Нашої України» А. Матвієнка.

Не намагаючись зрозуміти логіку дій Ю. Тимошенко та її фракції, він вкотре вже знаходить в них найбільшого ворога.

Судячи з риторики, пан Матвієнко дуже боїться дострокових виборів, - більше, ніж навіть соціалісти. Але аргументи, на яких автор не буде зупинятися, - аж занадто непереконливі.

Цікавою є інша думка (поки що) нашоукраїнця.

Він взагалі категорично проти спільних дій опозиції і Президента проти відверто злочинної комуноолігархічної коаліції.

А. Матвієнко дуже хоче бачити Президента Ющенка таким собі «розводящим» арбітром між опозицією і владою.

Чи то в нашого псевдо соборівця ніяк не вщухнуть мрії про «широку» коаліцію з регіоналами і комуністами, чи він дійсно озвучує реальне бачення Ющенка своєї місії в цьому житті?

Скоріш за все, - і перше, і друге.

Бо щось дуже вже «системно» працюють пан Матвієнко та інші єханурови у своєму деструктивізмі, - спочатку по розвалу владної демократичної коаліції, потім – по недопущенню хоча б демократичної опозиції, і завжди – з від’ємним результатом для справи порятунку України від остаточного закабалення чужинцями.

Зрештою, і В. Ющенко досить комфортно почуває себе в ролі гібрида такого «арбітра» та Англійської королеви.

Здається, втрата Президентом колишніх важелів влади, окрім щировірних його виборців, більше турбує хіба що лише оточення В. Ющенка, яке звикло щедро користатися ними. Віктор Андрійович, судячи з його поведінки, думає інакше.

Для нього, мабуть, сама влада і прагнення її реалізації – різні речі:

- Забирають повноваження? - Ну й біс з ними! Менше повноважень – менше відповідальності…

А тим часом, значна частина його колишніх і надто вже тимчасових «соратників» все частіше оглядаються в сторону солодкої владної коаліції.

Фальш-старт їм робити не хочеться.