Майбутня участь Вєрки Сердючки у “Євробаченні-2007”, спричинивши широку чи ні, але вельми гостру дискусію, змушує замислитися над значно вагомішими і серйознішими питаннями – над специфікою масової культури і її місцем у сучасному суспільстві. Що варто зробити одразу – це відокремити розмову про наслідки й значення перемоги Вєрки Сердючки у національному відбірковому конкурсі

Що варто зробити одразу – це відокремити розмову про наслідки і значення перемоги Вєрки Сердючки у національному відбірковому конкурсі від розмови про те, в який спосіб цю перемогу було здобуто. Цілком очевидно, що гіперактивна участь продюсованих Юрієм Нікітіним виконавців у конкурсі, непрозора процедура обох голосувань – глядачів та журі – підводять до закономірної думки про не дуже чесну природу Серодюччиної перемоги. Однак є три “але”. Перше: в країні, де крадуть буквально всі, якось не випадає всує нарікать на Бога. Друге: якщо все-таки чесні люди в цій країні є, їм варто бути чесними до всіх, і визнати, що майже так само нечесно (ба більше – навіть ще нечесніше, без ілюзії глядацького вибору!) на “Євробачення” потрапила, наприклад, Руслана. З цього приводу варто було б переглянути результати конкурсу в Стамбулі. Можливо, навіть переграти його. Третє: хай там яку злочинну перемогу було здобуто 9 березня, це ніяк не повинно впливати на нашу оцінку Вєрки Сердючки як естетичної практики. Був же Жан Жене клептоманом, гомосексуалістом і рецидивістом, однак від цього його не перестають вважати генієм, в той час як богомільний праведник Панас Мирний мирно припадає пилюкою в шкільних хрестоматіях.

Йдемо далі. Пісенний конкурс “Євробачення”, безперечно, належить до царини масової, популярної, а не академічної, інтелектуальної – чи як ми її ще назвемо – культури. До тієї ж сфери належить і Вєрка Сердючка. Багато хто цілком серйозно вважає, що сенс “Євробачення” лежить десь в інший площині, аніж заробляння грошей для EBU. Несамохіть згадується оповідання Пєлєвіна, де серед різних версій того, чим була загадкова “зброя відплати”, так і не використана німцями у Другій світовій війні, є й така: надпотужні програвачі, через які мали транслюватися спеціально написані марші, прослухавши які, ворожі вояки збожеволіли б від величі німецького духу. Приблизно таке місце відводять “Євробаченню” численні оборонці “духовності”. Кожен виступ українського виконавця, кожна секунда цього виступу – це наша таємна зброя відплати, наша помста світові, який, бачте, не хоче визнавати за нами належного місця. Тому й вимоги до пісні мають бути відповідні. Щоб глядачі збожеволіли від величі українського духу і побігли під штаб-квартиру Єврокомісії, на рю де ля Луа 200 у Брюсселі: вимагати негайного перегляду європейської ostpolitik.

Принаймні, нерозумним виглядає вимагати від шоу-бізнесу вирішувати якісь інші завдання, окрім завдань шоу і бізнесу. Отож, якщо ми маємо добряче видовище, яке заробляє гарні гроші, то в системі шоу-бізнесової ієрархії воно має цілковите право на існування й навіть більше – на участь у “Євробаченні” від імені України, і кого хвилює, що за глибиною й виразністю воно ніколи не досягне рівня сцени Ізольдиної смерті з ваґнерівських “Трістана та Ізольди”? Тільки не треба забувати, що окрім шоу-бізнесової ієрархії вартостей існують ще й інші, однак намагатися їх застосувати в сфері таки шоу-бізнесу – все одно, що доводити непотрібність існування бікіні за допомогою бінома Ньютона.

Інша річ: наскільки те, що продемонструвала Вєрка Сердючка 9 березня, відповідає сучасним вимогам “Євробачення”, як вони склалися рік тому? Ось тут уже починаються питання. Не буду нічого писати про одверто нецікаві виступи ну практично всіх її конкурентів. Але й сама Вєрка, з таким номером, має не дуже багато шансів на остаточну перемогу. Безперечно – запам’ятається. Але перемога може залишитися недосяжною. Адже її виступ виглядав слабше, ніж її пересічні виступи.

Згадаймо торішній виступ “Лорді”. Щиро кажучи, рівень шоу був набагато вищий. У Вєрки, не кажучи вже про костюми (нічого архіоригінального і небаченого досі не було), кульгала на всі кінцівки і хореографія (одноманітні звивання іхтіандрів у пілотках – чесно, заслабко), і динаміка подій на сцені. Торік у фінів горіло все – гітари, сцена. У вокаліста з-за спини розкривалися величезні крила. Сердючка ж просто тупцяла, та й годі. Проте, можливо, так було й задумано.

Адже може виявитися, що для самого Андрія Данилка участь у “Євробаченні” – лише експеримент, перевірка конкурсу на міцність. Торік “Лорді” теж провели схожу перевірку: чи можна виграти “Євробачення” провокацією? Виявилося, так. Цього разу перевірка ще фундаментальніша: чи можна виграти “Євробачення” без пісні і без шоу як таких? Я цілком можу помилятися, однак мені здається, що певні межі того, як далеко здатне зайти “Євробачення”, все-таки є. І самого тільки образу, навіть з усіма кічевими і кемповими конотаціями, буде замало.

До того ж, що зрозуміють із цього образу європейці? Дуже мало; хоч дещо вони, поза сумнівом, зрозуміють і витлумачать по-своєму. Але зовсім їх не зачепить суржик, зважаючи на досить приблизні уявлення про Україну і Росію як таких у більшості глядачів шоу. Дуже важливий пародійний пласт теж залишиться поза розумінням, адже багато в чому популярність і успіх Данилкового образу обумовлено саме гротескним копіюванням стилю поводження більшості персонажів російської поп-культури, з їх високими амбіціями і переконаністю у власній винятковості, і в той самий час – провінційністю, несмаком і недостатньою мовною компетенцією.

Разом з тим, поки ще невідомий остаточний склад учасників, годі робити якісь прогнози. Єдине, чим можна ризикнути, то це відгадати представника України на “Євробаченні-2008”, хоч би де воно мало місце. Михайло Михайлович Поплавський – є такий співак, пропоную його кандидатуру цілком серйозно. А що, йому теж, фігурально кажучи, є що показати. А європейцям буде що послухати, подивитися і подивуватися. Бо такого вони – оце вже точно – таки ще зроду не бачили.