Про нові «Танці з зірками», про стосунки з учасниками, особисте життя та жінок лише для І-репортера розповідав Григорій Чапкіс.

Він – заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів, танцмейстер віденських балів в Україні, художній керівник школи танців, головний балетмейстер танцювального ансамблю ветеранів «Натхнення». Можна ще довго перераховувати його нагороди та звання. Людина складної і цікавої долі. Він народився у бідній родині і завдяки своїм зусиллям та Божій помочі домігся вершин. Сьогодні Григорія Чапкіса знають майже всі, принаймні ті, хто дивився «Танці з зірками». Я мала честь спілкуватися з цією людиною. У його віці (він просив не називати, адже відчуває себе і виглядає років на 20 молодше) він танцює, як живе, а живе – як танцює. Наша розмова була емоційною. Григорій Миколайович на деяких моментах зупинявся – плакав. Хоча ні, чоловіки не плачуть, вони… Заново все згадують, проживають і переживають. Про нові «Танці з зірками», про стосунки з учасниками, особисте життя та жінок лише для І-репортера розповідав Григорій Чапкіс.

Ви вчите танцювати і молодь, і ветеранів. З ким вам легше працювати?

З тими, хто хоче мене, хто чекає на мій урок з нетерпінням, а не так – побалуватися, зняти хлопчика чи дівчину. З тими, хто вже трохи «поїхав» на цій темі, у кого в голові звучить музика, хто в ліжку повторює вправи – одержимих.

Але ж не всі ті, хто хоче – може танцювати.

Знаєте, в чому полягає моя робота як педагога? Ви приходите на урок. Якщо я буду перед вами виставлятися, показувати складні моменти, то ви втратите віру в себе, будете скованими. Моє завдання – опустити себе до вашого рівня і показати, що не святі горщики ліплять. Я починаю разом з вами. Всі складні речі – прості, якщо їх розкласти.

Ви можете навчити будь кого?

Будь кого. Але якщо Бог не дав – то і я не дам. Я працював в театрі глухонімих. Глухі та сліпі танцюють.

Ви з самого початку знали, що будете в складі журі проекту «Танці з зірками 2»?

Так. Як тільки закінчився перший проект, я одразу, один з перших, отримав запрошення на наступний сезон. А потім точилися різні розмови про те, що будуть нові ведучі – Могилевська і Зеленський, а Кароль і Горбунов мали танцювати. Але, якщо народу сподобалися «Танці з зірками 1», то нічого змінювати не треба.

Сьогодні ви вже можете сказати, чи виділяється хтось з учасників другої програми?

Після першої суботи важко говорити. Учасникам треба багато працювати, аби досягти планки їхніх попередників. Не було сюжетних номерів. Згадайте номери Могилевської: кожен номер – це балет. Згадайте Зеленського, Козловського: кожен номер – це розповідь. Навіть коли теперішні учасники роблять спроби із скринею чи якорем – номери не завершені. Вони забувають, з чого починали. Ця сторона не була продумана.

Це тому, що учасники слабші?

Ні. Просто всі вони були дуже скованими. Вони танцювали на нервах. Вони два місяці репетирували. У них забої, крепатури, болі в спинах. І от перший виступ: світло, телебачення, мільйонна аудиторія. Навіть професіоналам важко. Он Скрипка як танцював – робот, Фантомас. Горбатий, сутулий. Фаворитом була Лілія Підкопаєва, але і в неї були прорахунки: шия скута, як у спортсменки. Хоча це ні про що не говорить. Це лише перші спроби.

Ми ж робимо критичні зауваження так, як ви б’єте свою дитину. Не для того, аби його вбити, а щоб він став кращим. От ми їм і нагадуємо, що не треба захоплюватися реквізитом, а якщо ви його й використовуєте, то він має грати від початку і до кінця. Ми не можемо їх консультувати. Але злегка підказати можемо, що треба більше прислуховуватися до музики. Кожен танець має свій ритм, музичний розмір. Часто танцюють в музику, але не в ритм. Якби це був просто конкурс-шоу, то ми б так не прискіпувалися.

Я вам скажу, що теперішнім учасникам набагато важче, ніж їхнім попередникам. Їх порівнюють з попередниками.

Тобто завдання суддів – показати, хто є хто?

Так, незалежно від звання.

Важко? Адже на вас дивиться вся країна, багато фанатів учасників шоу, які вас просто ненавидять, коли ви їх кумирам ставите низькі оцінки.

Мені доводилося судити в Лондоні, Копенгагені та інших країнах. Але тоді мені було легше. Мені давали список, і я судив. Я про них нічого не знав. А тут я знаю скільки мук, скільки страждань. І що Писанка, бідолаха, зламала йому руку, а собі – хребет, і вони ледве ходять. І потім взяти мені і бути «придирастом»… Ось чому важко..

Ви згадайте, як закінчилися «Танці 1». Всі Могилевській поставили 10, а я – 9. І позаду сидить мама Могилевської, яка ходить до мене на танці, і я знаю всю їх родину – і я закриваю фестиваль дев’яткою. А інакше не міг. Зеленський танцював краще. Хоча я прорахував, що якщо я зніму бал – вона все одно буде на першому місці.

Після цього я думав, що Могилевська зі мною не буде розмовляти. І тут вона запросила мене на новорічний вечір. Я тоді не повірив своїм вухам, але вона зрозуміла, що я правий. Могилевська розумна жінка. Вона пройшла через все і все розуміє.

Але ж є симпатії та антипатії. Важко приховувати їх?

Це проект ВВС, і одного разу я отримав зауваження. Тоді танцювала Ольга Сумська і сказала, що «я цей танок присвячую моїй мамі, у неї сьогодні день народження». А її мама сиділа за мною. Я її добре знаю, бо вона вчилася у мене танцювати. Коли вона це сказала, у мене став ком у горлі. Я взяв і поцілував руку мамі. Тоді Сумській ставили 8, 9, а я поставив 10. А в машині на вулиці сидів представник ВВС і сказав: «Передайте серу Чапкісу, що він неправильно поставив оцінку».

А ви з іншими членами журі спілкуєтеся поза програмою?

Аякже!

Обговорюєте оцінки?

Ні, оцінки не обговорюємо. На конкурсі мені дісталося найважче місце за столом журі – останнє. Ви, як суддя, маєте змогу говорити лише про один напрямок. Наприклад, мені танець сподобався, але він – не музичний. Все. Наступний – мало техніки. Далі – костюми не ті. Я не маю право сказати, що я згоден з тим. Лише - що я протестую, бо якщо я погоджуюся, то нащо я там сиджу. І перші можуть собі вдома робити заготовки, що казати. Я не можу так зробити, бо не знаю, що скажуть переді мною. Я маю миттєво все вловити і сказати щось нове.

Ви сьогодні популярний. Вас всюди упізнають. Як ви сприймаєте популярність? Зіркова хвороба не турбує?

Я до цього звик. У моїй творчій кар’єрі були й не такі злети. Все моє життя – злети й падіння. А сьогодні у мене підйом ще й тому, що я на днях відкриваю свою школу – і все місто обклеєне моїми бігбордами. Коли закінчився перший проект, то Могилевська говорила, що вона відкриє школу для Влада Ями. Писанка говорила про це, а я відкриваю перший.

Я спливаю там, де це не можливо зробити.

Давайте поговоримо про ваше особисте життя. У вас три дружини.

Зараз третя.

Так. У вас слава ловеласа, великого шанувальника жінок.

Я не приховую цього. Я так гарно ставлюся до жінок, що якби я був художником, то найперше намалював би жінку, якби я був Богом, то найперше створив би жінку. Після того, як Бог створив землю, найкраще, що він зробив – створив жінку.

Є приказка: кожна людина сама кує своє щастя. Але все моє життя – заперечення цього. Таке враження, що хтось веде мене, як ляльку у театрі. Я спливаю там, де це не можливо зробити, і це не залежить від мене. Я люблю жінок, але у мене з жінками не складалося. І це не від мене залежить. Я зовсім не хотів мати три дружини. З першою я прожив понад 20 років, і мені здавалося, що я її шалено люблю. З другою дружиною прожив 10 років, і мені здавалося, що ріднішою немає. І от тільки зараз, з третьою дружиною, я зрозумів, що тих я не любив. Тільки зараз я зрозумів, що таке кохання.

От ви знаєте що таке медовий місяць? Це бочка гів… з маленьким шаром меду зверху. У перший місяць з’їдаєш мед, а потім… А у мене була бочка перевернута, і я лише зараз дістався до меду.

До того ж ніхто не знає, що таке жінка, ніхто її не може передбачити. У мене був гарний пудель – золотий медаліст всіх конкурсів. Приїхала якось до мене суддя, аби подивитися якийсь конкурс, і побачила мого Чарлі. Він їй сподобався, і вона сказала, що у неї є гарна сучка, яка прекрасно підходить для мого Чарлі, і що вона з нею приїде. Ми мого Чарлі викупали, причесали, надушили – просто диво.

Три дні та три ночі ця сучка не підпускала його й близько. Він лежав, як циплята-табака. У нього йшла піна з рота. На останній день вивели її погуляти о п’ятій ранку й відпустили поводок. І тут сучка за гаражем зціпилася з якоюсь вонючою дворнягою. Виникло наукове питання – ну чому? Виявляється, що ми нашого Чарлі викупали, надушили, і він не воняв, як собака. От і не розумієш потім цих жінок.

Але ж ви за своє життя вже маєте вивчити жінок.

Нас з вами зв’язує невидима тоненька ниточка – наші стосунки. Я живу з вами і дивлюся на вас крізь бінокль. Я вас обожнюю, мені хочеться їсти вас, пити вас, служити вам. І я в біноклі бачу крупним планом лише найкраще. Лише те, що хочу бачити. Ви також. І от одного разу ця ниточка обривається, і бінокль перевертається. І все те краще, що я у вас бачив, відходить на другий план. І так розпадається родина.

А яка вікова різниця між вами?

22 роки. Вона розумніша за мене і вища за мене. Я взагалі таких жінок недолюблював раніше. Але коли я одружився з нею, я не знав, що вона кандидат економічних наук.

До одруження ви про неї нічого не знали?

Ні.

А як так вийшло?

У вас який зріст?

183 см

Отакий зріст й у моєї дружини. Вона – фарбована блондинка, молодша за свої роки. Мені спочатку ніхто не вірив, що це – моя дружина. Я разом з нею спочатку навіть соромився ходити. Зараз вона працює начальником навчально-методичного відділу авіаційного університету. Але так сталося, що Бог нас з’єднав.

Як ви познайомилися з теперішньою дружиною?

Ми просто зустрілися в потрібному місці, у важку годину. Я працював заступником Метницького. Це головний директор театру драми та комедії на лівому березі. Я набирав працівників театру. Це був 1988 рік. Їсти нічого, нема у що одягнутися – безробіття.

У мене п’ять місяців артисти не отримували зарплату. Після спектаклів вони всі торгували. І до мене щодня приходили жінки, аби їх взяли на роботу. Приходили в коротких спідницях і готові були розрахуватися натурою. Але ніхто мені не подобався. І тут прийшла жінка – висока, на шпильках, без макіяжу, в сірій довгій спідниці. На вигляд – сільська вчителька. «Що ви вмієте?» - моє запитання. «А я нічого не вмію», - відповіла вона. «А ким ви бачите себе в театрі?» «Мені байдуже. Я готова на будь-яку роботу. Я хочу змінити своє життя». При чому говорить, а у неї очі – налиті сльозами. У мене був такий же настрій. Я сказав: прийдете о шостій годині на роботу адміністратора.

Я у цей час не мав квартири. Моя попередня жінка через суд викинула мене з моєї квартири на дев’ятий поверх загальної квартири у дев’ятиметрову спальню. Я тоді жив в кабінеті на роботі. Харчувався – дитячим творожком, хлібом. На все інше не було грошей.

Її кабінет був поруч, він був прохідний, перед тим, як потрапити до мене. У цей час приходить ще одна дівчина. Молода, в короткій спідниці. Мене тоді не було, і вона потрапила до Метницького. Їй було 18 років, але мала вже два роки роботи адміністратором філармонії. Бита така, цигарку з рук не випускає, язик підвішений, все знає. Він її взяв, але ж не може бути два адміністратори. Хтось має бути головним.

І тут перша моя адміністраторка Алла Борисівна дізналася, як я живу, як я харчуюсь, що я перу сорочки у холодній воді в мисці, що я за допомогою кип’ятильника варю собі яйця і роблю чай, що в мене розвивається виразкова хвороба. Вона приходила вранці на роботу і ставила мені баночку з кашкою. А одного разу вона сказала: «Можна я візьму вашу сорочку – виварю…» (Григорій Миколайович замовк, а з очей покотилася сльоза).

Вона взяла сорочки не тому, що підлещувалася. Вона мене просто пожаліла, як ти жалієш голодну собачку. Кинь їй шматочок їжі – вона й піде за тобою. Так і я. Я так звик до неї, що не міг дочекатися дев’ятої ранку, аби побачити її, хоча робив вигляд, що мені це байдуже. І от її горе, і моє горе злилися в одне. Випадково я дізнався, що вона – кандидат наук. Я це сказав Метницькому, і ми назначили її головним адміністратором.

Пізніше по театру поповзли плітки. У цей час про наш роман дізналася моя дочка в Італії. Вона миттю приїхала сюди, адже вважала, що Аллі Борисівні треба лише моє становище в театрі. Дві години вони розмовляли, як жінка з жінкою. Після цього вийшли, і донька сказала: «Папа, це те, що тобі треба!». Потім ми одружилися. Ми разом вже 22 роки, і лише зараз я зрозумів, що таке кохання, і лише тепер я зрозумів, як вимірюється кохання. Дуже просто. Якщо ви мене зараз шпигнете – вона це відчує. Якщо вона закашляється – це відчую я. Я бабій, але мені зараз перед Аллою соромно щось собі дозволити. Совість не дозволяє.

Ми з нею дуже чуттєві. От голуб хромає – ми плачемо, чи собачка хромає – теж плачемо. А нещодавно у нас була трагедія. Ми йшли з нею і побачили, як старенька бабуся у переході з відкритої пачки продає поштучно цигарки. Проходять молоді пацани, беруть цигарки, дають їй гроші. Ми побачили, що вона ледь стоїть – на палицю сперлася. Ми підійшли до неї, дали гроші і сказали, що нам не треба цигарок. Вона нас наздогнала і дуже просила купити їх, адже вона не милостиню просить, а хотіла чесно заробити їх. Для нас це була трагедія. (Григорій Миколайович знову затих і знову скотилася сльоза. Крапка).