Про протистояння росіян та українців, секрети естрадного успіху, наркотики й рок-н-рол – в інтерв’ю з лідером колись культового гурту «Рутенія», зачинателем українського року Анатолієм Сухим.

Ви були одним із тих, хто на межі 80-х – 90-х створювали український рок. Чому, на вашу думку, національна рок-музика в Україні й досі перебуває фактично в зародковому стані? У чому проблема – менталітет не сприяє чи щось інше?

Український менталітет – це поняття дуже непевне. У якомусь сенсі мені здається, що заважає те, що традиційно велика частина населення України, я б сказав, була інтегрована в русифіковані формати світосприйняття. Спочатку царська Росія, а потім усе та ж Росія, тільки під маскою Радянського Союзу, пропонувала свою систему цінностей світові. Звичайно, ця система зазнала краху, але дуже велика частина населення в Україні була традиційно інтегрована на русифікованість, російські культурні цінності, і цей процес насправді й досі триває. Тобто якогось такого культурного щита між пострадянським, чи радянським або російським, та українським на даному етапі немає, багато хто в нас приймає, так би мовити, московські цінності як свої. Я насправді не вважаю ці цінності справді цінними. Взагалі в мене є дуже критичний погляд на всю російську культуру. Вона, як на мене, не має великої ваги у світі. Ось із цим і пов’язаний слабкий успіх сучасної української музики в Україні. Хоча я вважаю, що українська нація й українські цінності є більш європейськими навіть у своїх зародках, які були, скажімо, п’ять – вісім століть тому, хай навіть у напівзабитих селах, навіть на Східній Україні, аніж російські. Російська система цінностей є багато в чому штучною, вона була створена з ХVІІІ по кінець ХХ століття достатньо насильницькими методами, порівняно із, наприклад, британською культурою.

Україна значною мірою русифікована не лише в плані цінностей, але й, власне, в мовному плані. Чи пристосована українська мова до того, щоб писати нею тексти рок-пісень, які, порівняно із, скажімо, попсою є доволі специфічними?

Українська мова має, можливо, навіть більш потужний арсенал засобів вираження, ніж, скажімо, російська. Основна проблема в тому, щоб її знати, бути носієм цієї мови. А стосовно того, що значна частина населення в нас русифікована, то варто сказати, що з цим пов’язані, знов-таки, певні цінності – усе населення зовнішньо криміналізоване, всі трошки приблатньонні.

Багато з ваших пісень мають виразний національний, навіть націоналістичний (у хорошому розумінні) колорит (яскравий зразок – «Крук, чорний сотник УПА»). Напередодні здобуття Україною незалежності вони були дуже на часі. Зараз у вас залишилось ще щось від того революційного запалу, який рухав українську молодь на початку 90-х, чи все подолав скепсис?

Скепсис у мене завжди був. Але річ у тому, що наші українські цінності, серед яких є традиція спротиву (чого, до речі, нема, на жаль, у білорусів) мають перспективи розвитку. І цей спротив населення я спостерігаю й зараз. Ми маємо спротив імперії. Росіяни, можливо, найбільше постраждали від того, що намагалися русифікувати навколишні народи насильницькими методами. Якщо порівняти з англійцями, то вони не нав’язували свою культуру – у них вчилися, бо вони були вищі за своїм розвитком. Росіяни ж впливали силою зброї – не тому, що вони розумніші, людяніші. І ця система цінностей – Колосс на глиняних ногах, вона трималась, доки були танки, ракети й тому подібне. А потім, коли все це впало, хто лишився? Алла Пугачова, яка сумнівна насправді як співачка. Чи два десятки російських виконавців, яких далі Чопа ніхто не знає. Ще можна тут чи в Білорусі наводити гіпноз, що до нас приїхали великі російські виконавці, але ніде більше.

Звичайно, я б нічого не говорив, якби я щось сам не робив. У нас є три альбоми (можливо, видаватимемо ще) музики, яка має якийсь попит, яка стабільно продається, хай і не великими тиражами, в Україні понад 12 років.

Оскільки ми вже зачепили державницьку, політичну тему, то скажіть, будь-ласка, яке ваше ставлення до митців, які йдуть у політику чи виступають на підтримку тієї чи іншої політичної сили?

Моє ставлення до тих чи інших митців залежить від іншого. Вони можуть робити, в принципі, будь-що, і я до них добре ставлюся, якщо в них є якісний (з моєї точки зору) доробок. Крім того, дуже сумнівно, що творча людина, яка робить, скажімо, якісну музику, має якісну основу, здатна на якісь вчинки, які суперечать їй самій.

Дуже багато митців у нас, на жаль, намагаються зіграти когось, поводять себе, як актори, імітуючи, скажімо, західних виконавців чи виконуючи роль «пакінутих дєвочєк» або «крутих мальчіков». І це помітно, це створює напругу всередині самої людини. Процес диференціації цього всього йде повним ходом. Ця епоха закінчиться.

Грати роль когось – це, безумовно, не вихід. Але, очевидно, не можна заперечити й певні мистецькі впливи. Творчість кого із відомих музикантів вплинула особисто на вас?

Я сам із села, з Тернопільської області. Десь у 9-ому – 10-ому класі я навчився грати на гітарі, і ми грали, звичайно ж, «Pink Floyd», «Rolling Stones». Я потім говорив із хлопцями з Києва, які тут росли, – тут такого не було. У київських ресторанах намагалися грати щось типу «циганочки з виходом» – Радянський Союз. Я щасливий, що народився на Західній Україні, тому що вона найменше зазнала репресій русифікації. Звичайно, ми слухали й щось російське – «Машину часу», скажімо. І все це ми намагалися грати – на танцях чи ще десь. У нас була група – три гітари, ударні й клавіші. Але я не писав ані музики, ані текстів – грав на гітарі, та й усе.

А коли і як усе почалося, так би мовити, по-справжньому?

Писати музику я почав десь у 88-ому році, коли почався національний студентський рух в Україні. З’явилися перші записи. Для нас самих це було несподіванкою, що нас знатимуть більше 20 чоловік. Хтось мені сказав, що треба цим займатися серйозно, і я почав займатися серйозно. Зіткнувся з першими проблемами. У мене не було якихось серйозних конфліктів, але були певні проблеми, скажімо, на «Червоній руті», щось я не сподобався організаторам. І це трохи заглохло. Це було перше розчарування – що всередині тогочасного українського руху з’явилися свої фаворити. А це був дуже обмежений простір, решта й досі почасти залишається русифікованою. У 92-ому році ми записали альбом, і це все розпалося, не було якогось руху. Можливо, треба було йти кудись, розширятись, шукати якихось спонсорів, бізнесменів, політиків. Але я й досі не вмію цього робити. От ми зараз робити музику, але намагаємося все робити самі, існувати автономно від тієї конструкції, яка є в суспільстві.

Це реально за нинішніх умов?

У нас ще й досі залишилися ці радянські піраміди, де є якісь еліти і є решта. Для того, щоб зараз робити щось масштабно потрібно мати великі зв’язки й дуже солідну матеріальну базу, тому що кліп вартує великих грошей, альбом вартує дуже великих грошей, циркуляція кліпу чи реклами, скажімо, в телевізорі також коштує дуже великих грошей. А прибутки від концертів в Україні насправді невеликі. Тобто якщо ви організуєте виступ, наприклад, Таїсії Повалій у Жовтневому палаці, продаючи квитки, скажімо, по 50 гривень, туди не прийде багато людей – 200 – 300. Цього навіть не вистачить на оренду залу. Це якщо брати «чесні» концерти. Але концерти робляться не так. Хтось дає гроші на оплату артистів, на оренду залу й усе інше, людям даються квитки за півціни або часом і задарма. Існували навіть цілі схеми відмивання грошей таким чином. Багато росіян приїжджали й займалися цим. Їм було простіше, бо вони тут «чужі»: приїхав, зробив і поїхав.

Ви стежите за молодими українськими рок-виконавцями? Хто з них може запропонувати щось якісно нове в українській рок-музиці?

Я навіть не знаю молодих рок-гуртів. Дуже часто це експериментальні команди. Я пам’ятаю, як організатори «Червоної рути» постійно намагалися наздогнати світові тенденції. Був Bon Jovy – от треба створити такий гурт, схожий на нього. Через два роки у всіх на слуху Бьорк, відкрили ісландську дівчину – треба когось схожого на Бьорк. Хто в нас на неї схожий? О, знайшли. Тобто це намагання швидко робити щось подібне є достатньо поверховим. Потрібно робити щось справді цінне. У всьому світі так: там є певні «довгожителі», хоча їх не так уже й багато. А в нас групи швидко з’являються й так само швидко зникають. Дали гроші, а потім виявляється, що відкату ніякого від населення нема, а відповідно, гроші припиняють давати і все щезає.

От, Руслана зробила щось своє, виграла Євробачення, є ще «Океан Ельзи». Але я не вважаю, що це щось дуже вже цікаве було. Ось у Гайтани нещодавно цікавий альбом вийшов українськомовний. Мені подобається.

Хороша музика насправді повинна існувати років двадцять. А в нас поки що такого нема. Так само, як і в росіян.

Досить поширеною є думка, що рокерів, як правило, гублять алкоголь, наркотики тощо. Спад у вашій творчості був зумовлений чимось подібним чи причини інші?

Я можу собі випити час від часу, але щоб я систематично пив з горя чи з радості – такого нема. Наркотики? Я курив гашиш, чи як воно там називається, в армії. Це в нас курили всі, бо я служив у Середній Азії. Я курив фактично щодня. А курив я цигарки й так. Це в мене залишилось, але шукати маріхуану, прийшовши з армії, я не став. Це, як на мене, ще менший наркотик, ніж тютюн, тому що до тютюну швидше звикаєш і тяжче відвикати. Що ж до героїну чи чогось подібного, то я таким не балувався, не мав і не маю такої потреби. Власне, алкоголь є не менш сильним наркотиком, аніж героїн, просто що в нас це вважається традицією й сприймається нормально. За рівнем небезпеки залежності, як свідчать дослідження, алкоголь стоїть десь на третьому місці після «важких» наркотиків. А загалом я не шукав забуття в таких речах.

Спад почався десь із 92-го – 93-го років. Це було певне розчарування. Перед цим у нас був емоційний підйом, а коли він минув, ми просто не знали, що з цим робити. Це як хвороба росту, що є в кожному суспільстві. Я також частина суспільства.

Які у вас зараз стосунки з колегами по «Рутенії»? Як ви, зокрема, сприйняли те, що Кость Єрофеєв після розпаду гурту записав альбом, де в його виконанні є й кілька ваших пісень?

По-перше, він без дозволу не виконав, ми спілкувалися і нормально. Я навіть не думаю, що це була ініціатива Кості, була така компанія «Темпора», її власники були фанатами нашого альбому «Вулиці рожевого міста», вони спочатку вийшли на мене з пропозицією зробити ще щось. Я познайомив їх із Костею, і зійшлися на тому, що він буде робити альбом. Костю більше потягнуло на це, в мене вже не було такого інтересу. Я вітав те, що він записував цей альбом, але ентузіазму не було.

До речі, однією з причин того, що розпалася група, було те, що, коли я почув наш запис «Вулиць рожевого міста», мені здалося, що це не те, третій сорт. Але альбом був виданий і здобув популярність уже, власне, після того, як ми розпались. А потім, через рік чи через два, я послухав і зрозумів, що це було щось хороше. А альбом пішов на розкладки, продавався, хоча проект і припинив існування. Маю на увазі перший проект, бо в 97-ому – 98-ому роках був ще другий, блюзовий, проект – спроба адаптувати українську мову до блюзу. Для мене він, може, навіть мав більшу цінність. А десь із 2000-го ми почали роботу ще над кількома альбомами, які я не поспішаю зараз видавати.

Чи не прикро вам, коли ваші пісні, як, наприклад, «Колискову (Спи, маленький козачок)», вважають народними, забуваючи про автора?

Справа в тому, що я її створив як стилізацію під народну, а вона вийшла настільки схожою, що фактично не розрізняється. Мені здається, що народні пісні, створені пару віків тому, в текстовому розумінні були більш прості. А «Колискова» текстово трошки складніша, по певних словах можна вичислити, що вона вже з нашого часу. Там багато символів – Січ тощо. Я, до речі, написав, а потім дізнався, що на Січі справді було щось на зразок школи-дитбудинку, де готували джур (які потім могли ставати справжніми козаками), і був звичай, за яким кошовий давав цим вихованцям пряники на Святвечір.

А загалом, я не звертаю особливої уваги на те, стала ця пісня народною чи ні. У мене ще, крім неї, є десь 120 пісень, деякі з яких мені теж дуже милі, можливо, навіть і більше.

Можете прояснити ситуацію з різними виданнями й перевиданнями ваших пісень? Скільки ж насправді ви випустили альбомів?

У нас є три (а якщо рахувати той, що випустила «Темпора», то чотири) диски, які перебувають у продажу. «Вулиці рожевого міста» – наш фактично перший альбом, виданий у 92-ому році. Але є ще запис 91-ого року, який ми робили на гроші голодуючих студентів. Ми його записали на квартирі в Грині Лук’яненка. Називався він «Похрещені вогнем». Гриць Лук’яненко нещодавно мені дзвонив і питав згоди на перевидання. Я не проти. Ще два наші альбоми називаються «Десь за Дніпром гримить гроза» та «Провінційний джаз». Окремо ще є пісні, що просто гуляють по руках, у записі 89-ого року, записи з деяких концертів, які ми не видавали, та альбом у виконанні Кості Єрофеєва, де також є кілька моїх пісень.

Ви виступали в різних містах України. Де публіка найкраще сприймає рок-музику?

Ми виступали десь у 5 – 6 містах, зокрема в Києві й Львові. А найбільше мені сподобалися виступи в Тернополі й Дніпродзержинську. У Тернополі ми виступали в центральному палаці культури, афіш наших не розмістили, були тільки невеличкі оголошення. Але прийшло десь півтори тисячі, переважно молодь. Це, я вважаю, був найкращий концерт, хоча й інші були непогані. А в Дніпродзержинськ нас запросили, навіть незважаючи на те, що ми – українськомовна група. Ми виступали в місцевому арт-клубі, і нас там дуже тепло сприйняли. Я співав фактично «бандерівські» пісні й був вражений прихильної реакцією публіки, у нас там купили багато дисків. Для мене це було дивно, бо я вважав, що десь південніше Черкас усе русифіковане. Але ні. Ці два концерти – в Тернополі й Дніпродзержинську – запам’яталися сприйняттям нас. Там я відчував себе у своєму середовищі.

Зараз ви займаєтесь будівництвом, фактично робите ремонти по квартирах. Вас не пригнічує, що одні українські виконавці, як, скажімо, «ВВ» чи «Океан Ельзи», за один концерт отримують 20 – 25 тисяч у. о., а інші повинні заробляти на життя невластивою їм справою?

Я не знаю, скільки їм платять. Вони можуть говорити в телевізор усе, що завгодно, задля реклами. Сидить бізнесмен, чує, як виконавець заявляє: «Я беру 20 тисяч і не менше». Бізнесмен запрошує зробити концерт і каже: «20 тисяч ми заплатити не можемо, можемо заплатити 3 тисячі». Відповідь може бути: «Я взагалі-то не беру так мало, але гаразд, для тебе я зроблю за цю суму». І бізнесмен щасливий. Тому я не можу щось із цього приводу казати, бо концерти насправді не є прозорими.

А щодо того, чи мені образливо – та ні. Я намагаюся якось робити свою музику й паралельно заробляти гроші. Колись я займався деяким бізнесом. Намагаюся якось виживати, тому що звідки ж гроші брати? Ані на дисках, ані на концертах особливо не заробиш.