«Я готовий, щоб було оприлюднено всі фрагменти записів із моєю участю… Мені червоніти не доведеться». Петро Порошенко, 18 березня 2005 року. Бажання здійснюються – ласкаво просимо до реального світу!

Вперше Петро Олексійович отримав можливість по-кучмівськи матюкнутися на майора, коли наприкінці лютого Олександр Мороз натякнув на зміст плівок, який заважає приєднати записи до справ ГПУ із розслідування справи Гонгадзе. Тоді лідер СПУ зазначив, що в оточенні Ющенка є певні особи, не зацікавлені в оприлюдненні масиву записів з-під президентського дивану, оскільки деякі записи можуть коштувати їм не лише репутації, але й свободи. Серед таких Сан Санич назвав Порошенка, Зінченка, Жванію та Литвина. Тоді, зробивши реверанс із приводу серйозного внеску цих діячів у перемогу демократії, пан Мороз тоді ж наголосив на верховенстві закону й права в демократичній державі.

Петро Олексійович тоді на «диктофонну люстрацію» імені Мороза не відреагував, залишивши цю місію Вікторові Ющенку. «Я це можу сприйняти як образу», – поскаржився президент журналістам, і попрохав політиків «не бути суддями» і «не порушувати хороші тенденції». Сам же Порошенко лише за місяць після інтерв‘ю Мороза, наслідуючи схожу заяву Литвина, погодився з оприлюдненням записів зі своїм голосом, але, звісно, якщо «огласят весь список». «Може, хтось відчуває себе безгрішним? Так ось, йому я раджу читати Біблію!» – підсумував секретар РНБОУ.

Остання ж заява Петра Порошенка з приводу записів була узагалі більше схожа на погрозу: «Якщо хтось спробує шантажувати посадову особу – це кримінальний злочин!» – наголосив Петро Олексійович місяць тому та послався на нібито слова Мельниченка про те, що «нинішнім посадовим особам, які перебувають при владі, нема чого соромитися в тих записах».

Чи є чого соромитися, чи нема – завдяки оприлюдненню Миколою Мельниченком окремих епізодів вирішувати вже не панові Порошенку. Коли депутат обговорює з президентом країни те, як «наступити на яйця» тим бізнесменам, які фінансують партію «Батьківщина» – для того, аби «підреалізувати більшість», – то це вже питання не сорому, а Кримінального кодексу.

Хоча деяких фразочок Петрові Олексійовичу нема чого соромитися (перед друзями, принаймні) й після зміни влади й настання в Україні повної демократії. Якби не дата – 7 червня 2000 року, то можна було б подумати, що цей пасаж про Ющенка й Тимошенко прозвучав десь минулого січня, коли обговорювалась майбутня конфігурація центральної влади:

«Я підійшов до Ющенка, на цьому… бачу, що він такий розчарований. Каже «Як ми будемо…» Кажу: «Мовчи! Слухай, ну чого ти прив‘язався до цієї дури? Здай її. Ми сформуємо нормальну команду і… Ну не можна ж так робити».

На формування команди в Петра Олексійовича, щоправда, пішло трохи більше часу, ніж він розраховував за часів Леоніда Даниловича, та й то без «цієї дури» (хай пробачить пані Тимошенко таку цитату з її шанованого колеги по уряду) не обійшлося. Тепер «здавати» її начебто й нікуди, хоча... недарма ж Генпрокуратуру вважають вотчиною Порошенка.

А от панові президенту варто було би звернути увагу на такі підозрілі слова його підлеглого: «Що Ви скажете, Леоніде Даниловичу. Я – член Вашої команди. Буду виконувати любий Ваш наказ там, де Ви скажете. Я раз в житті зробив вибір – і тут ніяких не буде змін…» Якщо Петро Олексійович – справді людина слова й честі, як він себе називає, то це може означати лише одне: в «нормальній команді» Віктора Ющенка є не лише Піскун, який нібито під час революції обіцяв Кучмі через його зятя віддану працю на благо «екс-сім‘ї», але й відданий «подвійний член» Порошенко. Який, раз у житті зробивши свій усвідомлений вибір, зараз виконує наказ Кучми там, де той сказав. Метастази кучмізму, чи як там це називається?

Ні, безумовно, більшість українців далека від думки, що в команді Кучми справді існувало щось на кшталт відданості, а собаче вилизування царської дупи мало хоч щось спільне з клятвою вірності та бажанням цієї клятви дотримуватись. І хоча в кабінетному плазуванні перед Кучмою, згідно з уже оприлюдненими плівками Мельниченка, із нинішнім секретарем РНБОУ міг позмагатися хіба що «солдат революції» В‘ячеслав Піховшек, нині Петро Олексійович навряд чи вважає себе намісником Леоніда Даниловича на небесах. Хоч деякі методи й дії дозволяють у цьому засумніватися…

P.S. У середу ввечері ми таки дочекались реакції прес-служби РНБОУ на оприлюднення плівок. Насторожує те, що розмова з Кучмою була поставлена під сумнів і названа "компроматом". Тим часом вся наша виборча кампанія, яка зрештою принесла перемогу Віктору Ющенку, будувалася на критиці Кучми, де вагомим аргументом для виборця були плівки Мельниченка, у достовірності яких опозиція не мала сумніву. Особисто ми не маємо сумніву у правдивості Мельниченка і тепер.